Колеса глухо вистукували свої ритми. Їм вторили затиснуті в нікельовані гнізда пляшки напоїв «Сельтервасер» і «Кока-кола». З того шуму виникала якась весела мелодія. Хорст дослухався і навіть почав потихеньку наспівувати. Ні, що не кажіть, а доля не така вже й байдужа до них, особливо останнім часом. Нудно, безцільно текло життя, і на тобі: з'являється, як з неба падає, Гуго. Все міняється, набирає нового змісту, експресії, й вони стають не схожими на самих себе. Ніби іншими очима бачиться все навкруги… Цікаво, чи всі вони відчувають те саме, що й він? Чи, може, світ заяснів у його очах, коли вони відкрились для справжнього кохання?
Він поглянув на Юті закоханими очима. Йому здалося, що вона ворухнулась. Нахилився і припав до її руки вустами. Зітхнула, але не прокинулась. Тоді він поцілував її в маленьке, прикрите золотавим волоссям вушко. Вона стрепенулася.
— Хорсті?!
А очі, мов озера. В них ще плаває синій туманець сну. Він палко цілує їх.
— Хорсті…
— Я кохаю тебе, Юті! Кохаю давно!
— Я теж… — зізнається вона. Але…
— Ніяких «але»! Ти єдина жінка на цім світі, яка зробила мене щасливим! Юті, кохана… Я благословляю ту мить, коли ти торкнулася мого серця. Я буду дякувати тобі, скільки житиму, і на смертнім одрі промовлятиму твоє ім'я з вдячністю… Щоб і там, на тому високому небі, знали, кому дякувати за моє щастя!
— Любий мій… Славний, добрий Хорсті… — Вона плакала й цілувала його, тремтячими пальцями пестила волосся. — Я змучилась… Я не могла собі дозволити навіть думати… А ти… Ти мій, Хорсті! Мій…
— Тепер ми будемо разом, завжди… До останнього подиху…
— Невже це щастя? Невже ми щасливі, Хорсті? Я не можу повірити… Я так багато хотіла сказати тобі, добирала найчистіших слів, щоб сказати тобі про моє кохання, але зараз вони всі кудись поділися… — Сльози не давали їй говорити. Він, як міг, втішав її.
— Не плач, не треба, Юті… Давай радіти, сміятися…
— Я буду, любий, буду… А зараз дай мені поплакати. Хай вийде з серця біль, адже роками тут лежав камінь… Господи, ти добрий і всесильний… Допоможи нашому щастю! Благаю тебе, допоможи! — нестримні ридання вирвались у неї з грудей. — Допоможи, гос-по-ди!
Тієї ж миті в дверях клацнув ключ, і вони рвучко відчинилися. На порозі стояв розгублений чоловік, костюм якого розпирали м'язи, як кавуни мішок.
— Що сталося?! Хто вам дозволив?! — Хорст скочив з місця, затуляючи собою заплакану Юту.
— Вибачте… — вкрай збентежився молодик. — Мені здалося, що хтось тут кликав на поміч…
— Тут усе гаразд… Ідіть!
Коли за охоронцем зачинилися двері й Хорст повернувся до Юти, вона сміялася плачучи. Виповнені слізьми очі іскрилися таким заразливим сміхом, що він і собі розсміявся. Потім упав перед нею на коліна й сказав:
— Тепер Гуго нас довго чекатиме.
— Чому?
— Ми їдемо у весільну подорож!
— Куди, Хорсті?
— На острів… Ти не забула, як він називається, твій острів в Океанії?
— Хальмадера-Грос…
Розділ п'ятий
У ТІНЬ ЧУЖОГО БОГА
Земля за вікном оберталась, неначе гончарський круг, — поволі, важко, разом з полями, ярами й дібровами, лісами й перелісками. Все те, що було ближче до залізниці — телеграфні стовпи, кущі й дерева, рухалось швидше, а дальній пруг — поволі, ніби не поспішаючи. З того часу, як сів у поїзд і переконався, що за ним ніхто не стежить, Тур не відривався од вікна. Там пропливали села, околиці малих і великих міст, забудовані однаковими багатоповерховими будинками, кудись поспішали люди, котились автобуси, підводи, вантажні й легкові машини. За околицями стелилися вкриті буйною озиминою поля. Вітер гнав ними хвилі до самого обрію.
Він знав, не раз читав про те, що земля тут змінила свій вигляд, що давно вже немає на ній одноосібних, розкраяних, наче по живому, клинців селянського поля. Та одне — знати, і зовсім інше — бачити на власні очі. Він не впізнавав цієї землі, яку вважав рідною, своєю. Відтоді, як змушений був податися за кордон, минуло не так уже й багато років. У його уяві, в глибинах пам'яті закарбувалися ці місця ще з тих часів, як тут була Польща. Тому, коли десь при дорозі траплялося зустріти будівлю давню, серце завмирало так, ніби зустрів старого знайомого. Однак навіть у приземистих, почорнілих від часу хатах, будиночках колійних обхідників, позначених невловимою відмінністю архітектурних форм і стилю, проступало ніби щось нове. Чи то сусідство з новими будовами незбагненним чином просвітлювало давні, прикіптюжені мури (тут колись брали з диму, а тому топилося без димаря, начорно). І люди були веселішими, не затуркані, не змарновані, як колись, нужденною працею, котрі, здавалось, і народжувались пригнутими до землі.