— Спасибі, любий, — вона пригорнулася до Турового плеча й пішла поруч, міцно тримаючи його попідруч. — Ти дуже щедрий та уважний до мене. Такий дорогий подарунок! Але як ти довідався, що наближається мій день народження? Певне, Ігнась сказав…
— Не було нам коли про таке говорити. То я так, навмання…
— Отже, серцем відчув, що то буде мені приємно… — промінилася з радості Стефа. Тур і сам хотів би порадіти разом з нею, відчути насолоду з такого дрібного, але приємного приводу, та щось смоктало його під серцем і не давало змоги відволікатися на дріб'язок, весь час примушувало повертатися думкою до того, що тільки-но сталося в крамниці. Стефа, здається, нічого не помітила, та, мабуть, їй і говорити про те поки що не варто. Хай потішиться…
Він заздрив Стефі, яка могла дозволити собі милуватися цим, по-весняному вбраним містечком, заздрив людям, що, хай і перейняті житейськими клопотами, все ж не несли на плечах такого тягаря, як він. У голові крутилися паролі, явки, які отримав од 135-го. Їх було кілька. На випадок провалу однієї явки можна було скористатися з іншої. Так радив 135-й. Однак за цією простою фразою ховалася смертельна небезпека. Як наперед знати, що та чи інша явка провалена? Тільки особистою перевіркою… Як от щойно, в крамниці. Поткнувся, а вона відповідає… У тому паролі два контрольних слова: «чересло», що має означати «леміш», і «коваль». І перше, й друге — псевдо Кука. Через цю жінку з брунатною плямою на обличчі він мав вийти на стежку, що вела до Леміша. Проте вона урвалася. Що трапилось? Якби чекісти взяли Леміша, то й цю касирку теж замели б… А власне, чому? Може, підсадили, як ту качку, що скликає до мисливця своїх товарок. Тоді й цей чоловік, що так зненацька з'явився за прилавком… Але ні!.. То вже ти позичив у страшка очі. Заспокойся. Перевір, чи не йдуть за тобою назирці. Поміркуй, чи варто зразу потикатися на інші явки, а чи, може, скористатися з давніх, своїх, ще довоєнних зв'язків.
Ще у сороковому році, коли йому довелося виконувати завдання абверу, він переховувався тут, у Кам'янці-Бузькій, у сестри свого підручного Романа Капшука. Тоді вони підірвали водокачку на станції в Золочеві й, тікаючи, забігли аж сюди. Сестру Капшука звали Килиною. Чоловік її теж був тоді за кордоном, на вишколі в Кракові. Вбили його в сорок першому. Хтось вистрілив з горища, коли «Нахтігаль» крокував повз пам'ятник Міцкевичу в Львові. Чи знає Килина про те, чи ні? У неї тоді ще була донька… Скільки ж це вже їй, коли жива? Десь років шістнадцять… Гай-гай, як час летить.
Вулиця досить швидко вивела на околицю, й Тур угледів будиночок Килини. Спочатку він видався йому покинутим. Двоє вікон, що виходили на вулицю, прикриті віконницями, двері на замку. Правда, на ганку стоїть відро з водою, завіси у хвіртці, хоч і поіржавіли, але відчиняють їх частенько. І стежина до ганку втоптана. Ні, тут люди живуть, але які? Може, й у Килини, як у того Івана, що спалив свою хату, лишилася до них тільки ненависть?
Повагом пройшли до кінця вулиці й опинились у полі. Тут протікала річечка, через яку було перекинуто дерев'яний місток. Над ним низько схиляла віти стара верба.
— Трохи зачекаймо тут, — сказав, спираючись на поручень.
— А таки час і відпочити. Зранку ходимо… — Стефа присіла на брус біля його ніг і звела догори очі. — А мо ся заблудили?
— З тобою недовго й до блуду.
Стефа лукаво посміхнулась і враз підвелася, легко скочила на поручень. Хотіла щось сказати грайливе, зазивне та, поглянувши на нього, скисла.
— І чого ви такий похмурий? Та посміхніться, адже весна! Он і стара верба в котики вбралася, а ви…
— Весна для мене — нещаслива пора, Стефцю.
Почувши те «Стефцю», вона підсунулась до нього ближче.
— То раніше так було… Тепер все по-іншому піде.
— З якого дива?
— Тому що я буду поруч… А я приношу щастя, їй-право! — Стефа дзвінко засміялася. Війнув вітерець, погнав плесом річечки дрібну хвилю, і здалося, той сміх застрибав по її гребінцях золотими зайчиками. Знову щось ворухнулося в його зашкарублому серці. Ніби згадка про давно минулу молодість. А чи так вже давно вона минула? Тур ще дужче насупився. Щось муляло йому. Якесь тривожне передчуття скородило душу, проте він таки спромігся на відповідь:
— Дай боже, щоб справдилися твої слова… — Він простяг їй обидві руки. Стефа торкнулася своїми тремтливими пальцями його долонь і застигла в чеканні. Їй здавалося, що ось-ось він підхопить її на руки й почне цілувати, але він дивився не на неї. Зовсім буденним, терпким голосом мовив:
— Злазь із свого сідала. Здається, Килина прийшла.