— Яка Килина?
— Та, до якої ми в гості йдемо…
Стефа давно звикла ні про що не розпитувати зверхників. Покірливо злізла з поручня, взяла з бруса валізу й подалася слідом за Туром. На третьому від краю подвір'ї хтось порався. Коли підійшли ближче, впізнав Килину. Вона, хоч і постаріла, проте з виду не дуже змінилася.
— Слава Йсу, господинько…
— Навіки… — відповіла, не розгинаючись.
— Чи приймете гостей, Килино?
Вона важко сперлася на держак лопати і, затулившись од сонця долонею, поглянула на прибулих.
— Кого це бог приніс? Ой, та невже ви, Василечку?! — скрикнула Килина й сама собі затулила рота. А очі забігали по сусідніх хатах — тривожилась, чи не бачить хто.
— Це справді ви, пане Василю? Чи, може, я того…
— Я, Килинко, я… — Він підійшов ближче, посміхнувся і пригорнув її до себе, шепочучи: — Нехай бачать. Скажеш, родичі завітали…
— Авжеж, авжеж… Та заходьте хутчій до хати, бо тут кругом очі, та все лихі, смуччі…
У хаті напівтемрява. Десь із другої кімнати пробивається крізь шпарини у розсохлих дверях мерехтливе світло.
— Ти сама?
— А так… Дана в Калуші. Там батьки. В них вона й живе, і працює там… Заміж вийшла.
— Ми до тебе ненадовго. Може, яку ніч, другу переночуємо.
— Та будьте, скільки вам треба. А це ж хто? — пильно зиркнула на Стефу.
— Дружина, — впевнено сказала Стефа. — Давайте знайомитись.
Жінки потисли руки й, здається, зразу все зрозуміли одна про одну без слів.
— Та що ж це ви стоїте? Розбирайтесь, сідайте. Зараз на стіл зберу.
— Ми дещо з собою маємо, — сказала Стефа, дістаючи з валізи сало, яйця, хліб.
Жінки заходилися поратись біля столу, а він приліг на канапі трохи відпочити. Мав намір якусь хвильку навіть подрімати, та кляті думки закрутились у коловороті й відігнали сон. Ще й ще раз пригадував маршрут, тих, з ким доводилося стикатись у дорозі, чиї обличчя запам'ятались, і не знаходив похибки. Виходить, це 135-й підсунув йому биту карту. Чи й сам про те не відав, а чи навмисне, а ще гірше, коли з чиєїсь підказки направив до тієї червонопикої касирки. Така зручна явка. Навкруги вирує ярмарок, сотні людей заходять і виходять з крамниці… А той, за прилавком, звідки він взявся? Заступив дівчину серед дня. Не на початку зміни… А може, то його донька допомагала батькові, поки обідав вдома, зі Львова повернувшись? Ймовірно й таке…
Це все ще на підступах до Леміша, а як обернутися з ним. Що йому сказати, коли до справи дійде?
— Пане Василю, печеня на столі… — покликала з другої кімнати Килина. — Чи, може, чарку вип'єте? У мене десь трохи є…
— Дякую… Проте, мабуть, доведеться обійтись. Мені ще треба до міста в справах…
Після вечері подався до центру Кам'янки шукати будинок дантиста Погрібного. Пан Погрібний колись мав практику у власному домі. Тут були й кабінет, і житло, але часи змінились… За Польщі все те було просто, люди йшли лікувати зуби, а разом з ними міг прийти й кур'єр від проводу. Тепер доводилося пильнувати за будинком і за вулицею. Раз, другий пройшовся повз будинок Погрібного. У вікнах не світилося. Пильно оглянув сусідні будинки, чи не піднімає хто штору, чи не відхиляє фіранку, аби стежити за тими, хто заходить до пана лікаря. Проте у цей весняний вечір, що виповнив вулиці сирістю, перехожих майже не було. Люди поспішали в тепло і затишок. Тур зробив вже третє коло, тримаючи під наглядом будинок дантиста. Десь на околиці валували собаки, ще більше вирізняючи нішу, яку несла з собою близька вже ніч. Частіше гасли у вікнах вогні, яскравіше блимали у майже чорному небі великі й холодні зорі. Їм було байдуже, що діялось на нашій грішній землі.
Наважився, штовхнув хвіртку. Вона прочинилася без рипу. Десь у глибині двору загарчав пес. Певне, його зачинили в повітці, й тепер він рвався, почувши стороннього. Від хвіртки до ганку кілька кроків, потім чотири сходинки, і ти вже біля дверей, а серце калатає так, ніби пробіг верстов п'ять. Натис на кнопку дзвоника — раз, другий, виждав хвилину і натис ще двічі. Тиша. Навіть пес затих. Потім кроки і голос — жіночий, ламкий від хвилювання:
— Хто там?
— Я до лікаря. У мене зуб мудрості розкрошився…
— Лікар вдома не приймає. Прошу до лікарні.
— Але ж зараз ніч…
— У лікарні є пункт швидкої допомоги. Йдіть туди, там сьогодні чергує молодий лікар Юрко Медвідь.
— Дякую гречно, однак мені хотілося, щоб подивився старий лікар…
У Тура ще сильніше закалатало серце — все в означеному 135-м паролі зійшлося. І головне знову було названо два псевдо Кука: Юрко і Медвідь. Не «ведмідь», як належить за українським правописом, а саме Медвідь…