Двері відчинилися, й він опинився в темному передпокої.
— Роздягайтесь, — промовила жінка. — На вас чекають… На нього справді чекали. В підвальній кімнаті зі щільно затуленим віконцем під стелею ледь блимала електрична лампочка. В кінці довгого столу сидів огрядний чоловік у ялових, добре змащених дьогтем чоботях і потертому бобриковому піджаку. Голова сива, коротко стрижена. Під кошлатими бровами глибоко сиділи пильні й тверді, мов камінці, очі. На колінах тримав кашкета, такі колись, ще за Польщі, носили лісники. Чоловік довго дивився на Тура, потім сказав, трохи гугнявлячи:
— Слава героям…
— Україні слава, — відказав Тур, шукаючи очима стільця. Однак у кімнаті, крім того, на якому сидів лісник, іншого не було. Та, власне, його ніхто й не запрошував сідати. З ним говорили твердо і не досить шанобливо.
— Зброю маєте?
— Маю…
— Покладіть на стіл, і то всю.
Тур не звик, щоб з ним отак поводились, однак підкорився. Розумів, що то не лише сваволя цього кремезного кур'єра, а наказ Леміша. Поклав на стіл пістолета, фінського ножа, дві гранати-лимонки.
— Все? — запитав сивий, згрібаючи зброю в торбу, яку мав при боці.
— Та ніби все… Поясніть, чому забираєте зброю? А що як дорогою доведеться…
— Наша зброя — розум, — дядько поглянув на годинник, підвівся. — Ходімо. Запитання потім, як будемо в лісі.
Ішли майже всю ніч. Уже й місяць скотився за обрій, уже й на схід сонця зажевріло, а вони все йшли лісами тримаючись далі від осель і наїжджених доріг. Зрештою; опинилися на галявині, біля хатини, що колись правила за лісовий кордон.
— Заждіть, я зараз, — мовив кур'єр і зник, за кущами.
«Далеченько забилися, пане головнокомандуючий… І як звідси, з цих ведмежих гаврів, кимось командувати? Та й чи є ким?» За ці неповні два тижні, протягом яких він ходив українською землею, ще не довелося йому зустріти навіть натяку на ту силу, на яку сподіваються в Мюнхені. Ані вошивий полковник Еней, ані 135-й з його купкою переляканих «героїв» не засвідчили собою тієї сили. Рештки колись міцно збитої організаційної мережі, обірвані зв'язки, безнадія навіть в очах бойовиків…
— Ходіть за мною, — почув із темряви гугнявий голос. Пройшли на подвір'я, потім на стодолу. Тут пахло злежаним сіном. Приставили драбину на підрю[30].
— Лізьте… Поспіть трохи. Я гукну вас, — сказав кур'єр і вийшов геть.
Наче тільки склепив повіки, як вже…
— Вставайте! Час снідати, добродію, — чується десь знизу все той же гугнявий голос. — Злазьте… Я тут вам умитися приніс.
Зліз, обтрусився від сіна, вмив заспане обличчя, раз, другий присів, потягнувся і раптом почув:
— Слава Йсу.
— Навіки… — Озирнувся. У дверях стоїть невисокий на зріст, кремезний чоловік. Дивиться пильно.
— А ти мало змінився, друже Василю…
— Та й ви нівроку, пане президенте… — вихопилось у Тура. Він подумки лайнув себе за дрож у колінах, за те що зразу поруч з Лемішом відчув себе маленьким і ницим; А той і бровою не повів, мабуть, звик до того, що перед ним усі нижчі.
— Як дорога?
— Бодай не згадувати… — відказав Тур і вже спокійніше, неквапом витер рушником шию, обличчя, руки, одягнув піджака і ступив крок до Леміша. Обійнялись.
— Скільки ж це ми з тобою не бачились?
— Давно не бачились… Понад десять років. Востаннє на другому зборі здибались, а то був сорок перший рік… Вас тоді обрали членом центрального проводу, — і знову та улеслива інтонація.
— Обрали… — якось непевно промовив Леміш. — Тверду пам'ять маєш, чоловіче… — Ну, ходімо снідати. Моя господиня щось там підсмажила. — В очах у Кука майнула подоба посмішки. — Тут не Мюнхен, проте сало й яйця свіжі.
Навіть не посмішка, а сама інтонація дістала печінки. «Над тобою кепкують, над твоєю європейською амбіцією». І знову лаяв себе: «Чого це ти, мов те цуценя перед вовком?» Стиснувши зуби, насупившись, переступив поріг.
У невеличкій вітальні був накритий до сніданку стіл.
— Може, чарку? — спитав Леміш.
— Дякую, але зранку якось… Та й розмова у нас…
— А я вип'ю… — підійшов до мисника, взяв звідти карафку і налив повну ложку. — Чистий спирт… Лікарі радять натщесерце… Виразка дістає. А ти чого стоїш? Сідай їж.
Він ковтнув з ложки спирту й теж сів до столу, поколупав вівсяну кашу й раптом просто, дивлячись в очі гостеві, спитав:
— Тебе хто прислав?
— Лебедь… Це вам: гроші, листи, звіти «Закордонного представництва Української головної визвольної ради».
Леміш і не торкнувся пакунка.
30
Підрі — настил над хлівом чи стайнею. Слово вживається на території наддністрянського (опільського або галицького) говору — поширений у верхів'ї річки Дністер (Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська області).