— Гадаю, отче, то не наш клопіт… Ви мені от що скажіть. У чому полягає суть акції возвеличення Бандери й яка в ній роль відводиться Крайніченкові?
— Якщо Заграва сказав правду, то Керк настановив свою людину керівником підпільної друкарні.
— Чому підпільної? Адже Федір Крайніченко — то справжнє прізвище майора.
— Так, справжнє… Нещодавно він оселився під власним ім'ям у «Сен-Готарді».
— Це в Рябчука? Ну що ж… При потребі через Дайна ми можемо довідатися про цього майора більше, ніж знає Заграва. Але це так, до слова. Я слухаю вас, отче…
— Добре, що ви маєте змогу подоїти Дайна — Рябчука, бо я до того, що вже сказав, можу додати мало… Знаю, що на Ляймі, у флігелі колишньої лікарні для божевільних, обладнано друкарню, і досить потужну. Книжка, про яку вгадував Заграва, друкувалася там. Передбачається пропустити через ту друкарню все з того, що вже написано проти совітів, а головне — з того, що пишуть зараз на замовлення Стецька його писаки. Десь найближчим часом там мають скликати всіх, хто ще тримає в руках перо.
— То незле, нехай пишуть…
— Воно так, то все корисно для ідеї, та, як не дивно, може зашкодити нам з вами.
— Не розумію, в який спосіб?
— Більше зараз сказати нічого не можу, бо не знаю.
— То що ж вас бентежить?
— Передчуття… Щось смокче під ребром… Заграва сказав, що про того майора скоро заговорить світ. А коли будуть говорити про нього, то нас з вами не згадуватимуть. То все піде на карб Бандері, Стецькові, то все буде піднімати їх. А тут іще Керк, за руки тримає так, ніби ті бандерівці його брати рідні… От воно все разом і… смокче.
— Маєте рацію, хоча… Але ні, до всього цього треба поставитися вельми уважно. Не спускайте з них очей, Іване, а коли що, то можна ту їхню друкарню й за димом пустити. Звичайно, не власними руками, а так, щоб і комар носа не підточив. Нехай думають, що то якісь гетьманці або мельниківці… В таких делікатних справах нам не завадить повчитись у монсеньйора Оттавіані. Ви мене зрозуміли? Кажу так, щоб знали, як вам повестися, коли раптом стане потреба, а мене поруч не буде… О, здається, це вже нас запрошують. Експрес Рим — Мюнхен… Відходить за кілька хвилин. Я не помилився, перепрошую?
— Так, це наш… — підтвердив отець Гриньох. Йому знову підступила до серця відраза до пана Лебедя, який усю брудну і бридку роботу перекидає на його плечі, а сам уже милиться знову податися за океан, до Брукліна. Але ні, пане Миколо, вам ще треба буде якийсь час посидіти у Мюнхені, принаймні дочекатися звістки від Тура. А те, за чим той пішов до краю, не так швидко робиться…
— О майн гот! — сплеснула руками фрау Хільда, побачивши перед дверима забрьоханого, із запаленими очима Фурмана. — Вас ніби хто навмисне виваляв на брудній дорозі.
— Саме так, моя пані… Навмисне, на брудній дорозі…
Фрау провела його на чорний хід і тицьнула до рук щітку.
— Вони думали… Та не на дурня натрапили! Ви ще згадаєте, хто такий Фурман, я вам того не подарую… — бурчав, виливаючи у тих словах закипілу жовч. — Ми ще зустрінемося з вами, пане Ріко, ще буде час…
Діставшись до Мюнхена, Фурман, перш ніж піти на Цеппелінштрасе складати звіт перед Бандерою про свій вояж до Відня й Гльогніца, подзвонив своєму шефу з федеральної розвідки геру Лютценбергу і негайно був запрошений на конспіративну квартиру.
— На вас чекають уже цілих десять хвилин, — незадоволено мовила фрау Хільда. Вона була лише хазяйкою квартири, на якій гер Лютценберг приймав своїх агентів, але часом поводилася так, ніби не він, а вона була їхнім шефом. Давала поради, нервувала й ображалася, коли хтось з агентів бував у чомусь неточним. З того, як його зустрічала фрау, Фурман знав, у якому настрої прийшов на зустріч гер, і відповідно настроювався сам. Зараз він уже знав, що матиме догану за те, що не подзвонив, не попередив про свій від'їзд до Австрії, та що важила якась догана порівняно з тією надсадою в серці, яку привіз із Гльогніца. Проте Лютценберг зустрів його на диво привітно.
— Я давно маю потребу поговорити з вами в одній важливій справі, — сказав він, запрошуючи сідати. — А ви кудись зникли і ніяких вістей про себе… Вигляд у вас, наче ви з котами дряпались.
— Бандера послав нас вивернути з Ріко Ярого[6] гроші, які той без нього вибрав з їхнього спільного рахунку в Базельському банку.
— Заждіть. Де Базель, а де Гльогніц. Я розумію, ви збуджені, проте висловлюйтеся точніше…
— Ми мали знайти пана Ріко… Знайшли, а він каже, що гроші в замку Гльогніц… Поїхали…
— Це радянська зона.
— Так… Але нас мали відправити на той світ люди Ріко Ярого. Вони загнали нас на заміновану дорогу й розстріляли з кулемета! І все це з наказу пана Ярого… Він просто підставив нас під той кулемет!
6
Ріхард (Ріко) Ярий — нім. Richard Jary (1888–1969 рр.) — з середини 20-х років був агентом абвера під псевдонімом «Консул». Від 1937 зв'язковий полковника Є. Коновальця до адмірала В. Канаріса, шефа Абверу Німеччини. Був посередником між німецькою розвідкою і ОУН. 1941 організатор групи «Роланд» в Дружині Укр. Націоналістів (ДУН). У розламі ОУН став по стороні С. Бандери. В червні 1941 р. разом із німцями вступив до Львову. Після оприлюднення Акту проголошення Української держави 30 червня 1941 р. отримав чин полковника та був призначений представником України в Японію. Але туди він не дібрався, так як незалежна Україна не входила до планів німців. 16 вересня заарештований за «український сепаратизм». По другій світовій війні жив і помер у власному маєтку під Віднем.