Хорст кинув оком на годинник, вмонтований поруч із спідометром. «Тільки п'ятнадцять хвилин на восьму, а Гуго наказав прибути о дев'ятій. Куди подіти час?» Шарфюрер легенько притис педаль. «Майбах» уповільнив біг і, стиха пофиркуючи, поплив золотавою рікою присипаної листям вулиці. Крізь дерева замаячили стіни особняка професора фон Глевіца. Тихо, немов затаївши подих, машина підкотила до воріт.
Деякий час шарфюрер сидів замислений, дивився пустими очима крізь вітрове скло, а думками був далеко, за сотні кілометрів від Терезієнштрасе. Уже не вперше йому доводиться виконувати «делікатні» доручення Гуго фон Глевіца. Минулого тижня двічі ганяв машину и Ліндау. Цієї ночі простелиться перед ним шлях на Інсбрук. А куди поженуть завтра? Ці нічні вояжі досить таки набридли йому. Спочатку, коли їздили разом з Гуго, було навіть цікаво. Таємничі зустрічі на швейцарському кордоні, якісь типи в насунутих на очі капелюхах, їм передавали важкі, наче камінням набиті валізки, і все те без жодного слова — надзвичайно романтично. А потім гроші, ресторани, нічні кабаре — Гуго вміє обставити все з таким блиском, що дух захоплює, немов летиш кудись у прірву в шаленому вихорі солодкого чаду. О, Гуго мастак на такі діла. А тепер Гуго категорично відмовився говорити про начинку шкіряних валізок, під страхом смерті заборонив заглядати всередину, але Хорст і без того знає, що йому доводиться возити по ночах до швейцарського кордону. Якось один із тих типів ненароком розкрив на його очах валізку… А втім, яке йому діло до того, що там у валізках. Гроші платять — і добре. Гроші не пахнуть. До того ж він діє за наказом самого рейхсюгендфюрера Артура Аксмана. «Важливе завдання рейху!» — принаймні так пояснював Гуго. Він натякав, що за ці послуги Хорст дістане нагороду. А воно було б незле. Шарфюрера полонили солодкі мрії. Він уявив собі, як повитягаються від заздрощів фізіономії недругів, коли він з'явиться в університеті з муаровою орденською стрічкою в петлиці. Однак насолода від тих честолюбних думок втішала його недовго.
Пригадалися слова Гуго фон Глевіца, сказані якось за чаркою: «За ці послуги можуть нагородити так, що й кісток не збереш, особливо коли потрапиш в лабета до Дітца». — «А хіба барон не знає, що ми виконуємо завдання рейху?» — «Дурний ти, Хорст, — яка ж то буде державна таємниця, коли про неї знатимуть усі. А Дітц, як тобі відомо, не у фаворі. От і лютує сілезький вепр. Інша справа ми з тобою. Нам довіряють, і ми повинні зробити все так, щоб ні одна собака про це не довідалась. Зрозумів? І запам'ятай, як відчуєш, що попав на око гестапо, тікай, бо поки там нагорі дізнаються про тебе, Дітц встигне обробити так, що і мати рідна не впізнає. Та ти не лякайся, Хорсті, все буде гаразд. Я тобі друг чи ні? Покладись на мене. Не пропадеш…» Гуго ще довго говорив, підливаючи коньяк у Хорстову чарку і таки залив хмелем тривогу. А ось тепер вона знову виповнила душу шарфюрера Хорста Торнау.
На вітрове скло впали перші краплі дощу. Зірвався вітер, підняв листя і погнав його вулицею. Хорст згадав про тент. Вискочив з машини і трохи було не попав під колеса чорного лімузина, що несподівано промчав повз нього. Шарфюрер вилаявся, але особливого значення цьому випадку не надав. Заклопотаний тентом, він не помітив і того, як на розі Терезієн- та Зіберштрасе з лімузина вислизнула темна постать і шугнула в тінь чавунної огорожі. Зненацька сипонув дощ, зашарудів опалим листям, засичав між гіллям дерев, що благально простягали до неба чорні віти.
Холодні краплі пробралися за комір. «Цум тойфель! Мокни тепер отут цілу годину! І хто мене гнав з дому?» Він хотів сісти в машину, але раптом помітив — у кімнаті Гізели спалахнуло світло. Підійшов до брами. Хвіртка була замкнена. Не довго думаючи, переліз через чавунну огорожу і підбіг до вікна. Постукав у шибку тихенько, щоб не почули на другому поверсі. Хоч і не домовлялися про зустріч, але Гізела, він це знав напевне, буде йому рада. Все ж не під дощем киснути.
Курт Маєрбер за свої десять років служби в гестапо бачив багато такого, від чого й тепер, коли згадає, кров холоне в жилах. Проте стежити за фіглями-міглями отакого лобуря йому доводилося вперше. Затаївшись в тіні розлогої липи, він бачив, як студент (так він називав свого підопічного) переліз через огорожу вілли і легенько, мов кіт, подряпав у шибку. За мить до шибки притулилось дівоче обличчя і розпливлося в щасливій, трохи розгубленій усмішці. Юнак і дівчина зустрілися на ґанку і завмерли. Потім студент нерішуче взяв дівчину за плечі, і вона припала до нього, незграбно обвила руками шию. Курт згадав недобрим словом начальство, що, мабуть, уже зовсім здуріло, коли примушує займатися отаким дріб'язком.