Джорджет Геєр
Чорний метелик
Романтична повість з XVIII століття
Про автора
Джорджет Геєр (1902-1974) — відома британська письменниця, авторка близько сорока історичних і детективних романів із виразно романтичними сюжетами. Її вважають творцем жанру любовного роману епохи Регентства (Британія 1811-1820 років), але твори часто стосуються значно ширшого часового періоду. Народилася у Вімблдоні, закінчила Вестмінстерський коледж, якийсь час жила у Франції, Танганьїці, Македонії. Перший роман вийшов друком, коли їй було 19 років. Часто її порівнюють із Джейн Остін і Агатою Крісті. Але її твори вирізняються проникливішим описом характерів і скрупульознішим відтворенням історичних реалій, на тлі яких розгортається сюжет.
Пролог
Г’ю Трейсі Клер Бельмануар, герцог Ендоверський, сидів біля секретера в бібліотеці свого міського будинку і щось писав. Одягнутий, як завжди, у чорне зі сріблом. Його чорне, ненапудроване волосся було дбайливо укладене, а на пальцях і на краватці поблискували діаманти.
Він не був нарум’янений, а мушки під правим оком, здавалося, ще більш увиразнювали його майже неприродну блідість. Чорні брови і вії трохи розкосо загиналися вгору, а з-під тяжких повік дивилися примружені, зелені й навдивовижу пронизливі очі. Тонкі губи кривилися презирливим та глумливим посміхом, мертвотно-біла рука ковзала туди-сюди по паперу.
«...але ж у Прекрасної Леді нібито є Брат, і він, зрозумівши, що Я — закоханий, кинув Рукавичку. Я дав добрячого прочухана зухвалому Хлопчиську, тож і Справі кінець. Тепер, оскільки Ви, дорогий Френку, теж мали Інтерес до тієї Леді, маю Вас повідомити, що Я Її не скривдив, та й не скривджу. Це Я до того, що Ви не мусите почуватися зобов’язаним чи вважати справою Честі кидати Мені виклик, а такий намір, якщо не помиляюся, учора просто читався у Ваших очах. Не маю ні найменшої Охоти зустрічатися з Вами вдруге, бо мусив би дати Вам уже суворіший Урок, ніж попереднього разу. Але дуже цього не хотів би, бо прихильний до Вас.
Тож на знак Приязні, Френку, прошу Мені повірити.
Смиренний, відданий Вам,
Його Світлість Ендовер спинився з пером у руці, очі його насмішкувато зблисли, і він знову взявся писати.
«А якщо ж Ви забажаєте спробувати щастя в Моєї колишньої Обожнюваної, то дозвольте попередити, що Вона має Брата-забіяку, задерикуватого півня, і ця гаряча голова захоче розправитися і з Вами, і зі Мною. Сподіваюся в четвер побачити Вас на вечірці у Квінсберрі[1] — Матимете нагоду ще раз спробувати навернути Мене з хибної путі на Тернисту Стезю Чесноти».
Його Світлість перечитав листа із задоволено-сардонічною посмішкою. Потім склав листа, запечатав сургучем і закалатав у дзвоник.
Високошановний Френк Фортеск’ю, читаючи той постскриптум через пів години, теж усміхнувся, але інакше. Потім зітхнув і кинув листа у вогонь.
— Що ж, кінець ще одному роману... Невже ти будеш отакий зарозумілий ціле своє життя? — міркував він, спостерігаючи, як у полум’ї спалахує й розпадається папір. — Хотів би я, щоб ти по-справжньому, щиро закохався — і щоб та леді змогла врятувати тебе від самого себе, мій бідолашний Дияволе!
Розділ I
У заїзді «шашки», Фолловфілд
Чедбер — так звали червонястого, опасистого, трохи бундючного, але ввічливого хазяїна заїзду. «Шашки» були для нього цілим світом — цей заїзд придбав ще його прадід далекого 1667 року, коли на англійському троні сидів веселий Карл Стюарт[2], а про ганноверських курфюрстів[3] ще й близько не думали.
Містер Чедбер був торі[4] до нутра кісток. Ніхто так затято не виступав проти того німчика[5], як він, і ніхто, напевно, так сильно не чекав на відважного Карла Едварда[6], як він. І яке кому діло, що весь його патріотизм обмежувався тостами за успіх кампанії принца Чарлі? Але й коли різні джентльмени-віґи[7], зупинившись у «Шашках» по дорозі на узбережжя, замовляли пляшку рейнвейну та запрошували хазяїна перехилити чарку за здоров’я Його Величності, то хто ж дорікнув би містерові Чедберу за таке? Зрештою, хіба це має значення, що саме він прислужувався двом прибічникам Його Високості Стюарта?
Перед своїми захопленими слухачами, але тільки якщо то були торі, містер Чедбер вихвалявся, нібито він, ризикуючи життям, прихистив двох утікачів після тяжкої поразки сорок п’ятого року[8], коли ті опинилися аж тут, у тихому Фолловфілді[9]. Ніхто в очі не бачив тих джентльменів, але ніхто й не сумнівався у цих словах хазяїна заїзду. Та й у жодному слові містера Чедбера ніхто не засумнівався б. Хазяїн «Шашок» був у містечку шанованою людиною, він і читати, й писати вмів, а замолоду раз, було, їздив аж на саму північ, до Лондона, пробув там десять днів і на власні очі бачив таку вельми поважну особу, як сам герцог Мальборо[10], — цей джентльмен їхав по вулиці Стренд до площі Сент-Джеймса.
Годі оминути увагою і той факт, що домашній ель містера Чедбера був куди смачніший за той, що продавав його конкурент — у заїзді на другому кінці містечка.
Та й узагалі містер Чедбер був тут дуже поважною персоною, і ніхто не знав про ту поважність стільки, скільки він сам.
З «уродженими джентльменами», а їх, як сам казав, він міг відрізнити з першого погляду, був догідливо-шанобливим, а от клерків, слуг і тих, хто не мав ані високого сану, ані статків, а також свою челядь він вважав не вартими й малої поваги.
Отому-то, коли до кав’ярні «Шашок» зайшов, щойно ступивши з поштової карети, невеличкий, у зеленому костюмі правник, його прийняли там зверхньо і непривітно.
Той був схвильований, його мовби щось тривожило. Містера Чедбера він розсердив уже самим натяком на те, що чекає якогось джентльмена — і вбраного нібито благенько, й гаманець його спорожнілий, і репутація така собі. Містер Чедбер відверто дав зрозуміти гостеві, що такі суб’єкти у «Шашках» рідко бувають.
Правник поводився якось таємниче, ба навіть складалося враження, ніби хоче допитати хазяїна. Містер Чедбер обурився, а відтак став цілком відстороненим і бундючним.
Коли ж правник насмілився прямо спитати, чи, бува, не приймав хазяїн тут у себе поночі розбійників, містер Чедбер уже справді, і то добряче, розсердився.
Правник враз заспокоївся. Він лише оцінним оком позирав на містера Чедбера, понюхуючи тютюн своїм дрібним носом.
— То, може, у вас усе ж зупинявся такий... ну, як там... сер Ентоні Ферндейл[11]? — перепитав він.
Тут навіть тіні роздосадованості не лишилося на лиці містера Чедбера. Звичайно ж, такий тут є, і приїхав для того, щоб зустрітися зі своїм повіреним.
Правник кивнув.
— Оце ж я і є. Будьте ласкаві повідомити сера Ентоні, що я вже тут.
Містер Чедбер низько вклонився та порадив правникові не залишатися у кав’ярні, бо ж тут скрізь протяги. Сер Ентоні ніколи не пробачить, що його повірений мусив чекати в цій залі. То, може, він зайде до вітальні сера Ентоні?
Легенька усмішка майнула на худому обличчі правника, коли той прямував по коридору за містером Чедбером.
Гостя привели в затишну, милу кімнату з низькою стелею та вікном на тиху вулицю і залишили там, а сам містер Чедбер пішов шукати сера Ентоні.
Кімната була обшита панеллю, стеля — з дубових балок, на вікнах — блакитні[12] портьєри, а на диванчику біля каміна — блакитні подушки. Посеред кімнати стояв засланий білою скатертиною та накритий на двох стіл. Ще один столик стояв біля каміна, а біля нього — стілець і дзиґлик.
1
2
Йдеться про
3
4
5
Тобто
6
7
8
Йдеться про
9
Містечко в графстві Ланкашир, що на північному заході Англії. Нині — передмістя Манчестера.
10
Один із титулів вищої аристократії (перів) Великої Британії, який заснувала 1702 року королева
11
Прізвище промовисте — «долина папороті», може бути натяком на ремесло джентльмена — як і в баладі про Робіна Гуда Маленький Джон називається шерифу Ґрінліфом (дослівно «зеленим листом»).