Правник мовчки оглядав покій і понуро обмірковував раптову зміну поведінки господаря заїзду. Здається, у «Шашках» сера Ендрю знали як джентльмена з доброю репутацією.
І все-таки цей чоловічок був чимось пригнічений, все походжав туди-сюди, низько схиливши голову та заклавши руки за спину. Він приїхав сюди шукати знеславленого графського сина і боявся того, що може знайти.
Шість років тому лорд Джон Карстерз, найстарший син графа Вінчема, поїхав зі своїм братом, високошановним Річардом, на одну вечірку зіграти в карти, а повернувся зганьбленим.
Те, що той Джек Карстерз міг бути махляром, здавалося цілковитою нісенітницею, і спочатку ніхто не повірив у той поголос, що так швидко розлетівся. Але сам лорд зухвало й безсоромно підтвердив свій ганебний учинок, а тоді подався за кордон — подейкували, до Франції та інших країв[13]. Брат Річард залишився, як казали в окрузі, щоб одружитися з леді, яку вони обидва кохали. Більше про лорда Джона не чули нічого, і обурений граф заборонив згадувати його ім’я у Вінчемі[14], присягнувшись позбавити марнотратника спадку. Лорд Річард побрався з прекрасною леді Лавінією та перевіз її у великий будинок, враз якось спорожнілий без магнетичної присутності лорда Джона. Сам Річард, мовчазний і пригнічений, зовсім не нагадував гордого молодожона: медовий місяць минув похмуро.
Шість років поволі спливали, а про лорда Джона не було жодної звістки, та от два місяці тому, під час подорожі з Лондона до Вінчема, екіпаж Річарда попав у засідку, а розбійником виявився не хто інший, як сам лорд-гульвіса.
Можна собі уявити, як почувався Річард. А лордові Джону ця ситуація видалася просто смішною, та й настільки, що він просто вибухнув реготом, і Річардові аж клубок до горла підступив і знов заболіло серце.
Річард наполіг, тож брат мусив таки дати свою адресу в заїзді — «на випадок нещастя»: Джон сказав запитувати за «сером Ентоні Ферндейлом», коли виникне потреба. Потім, сердечно потиснувши руку Річардові, він помчав у ніч...
Правник зупинив свої тривожні кроки, аби дослухатися. Коридором хтось наближався — було чути стукіт високих підборів по дерев’яній підлозі і легкий шелест, мов від цупких шовків.
Невеличкий чоловічок швиденько підтягнув краватку. Ну бо що, коли... коли люб’язний лорд Джон насправді уже не такий люб’язний? Що коли... І він не наважився припускати щось далі. Рвучко витягнув з кишені згорнуті папери і став крутити їх у руках.
Чиясь тверда рука взялася за ручку дверей і впевнено її повернула. Двері відчинилися — хтось зайшов, і знову зачинилися.
Правник побачив перед собою стрункого, високого джентльмена, а той низько вклонився, поштиво змахнувши ошатним трикутним капелюхом в одній руці і зграбно стискаючи тростину і напахчену хустку другою рукою. Вбраний був за останньою версальською модою: оздоблений сріблом та розширений донизу блідо-бузковий сурдут, короткі штани в обтяжку з білими панчохами та жилет з квітчастого атласу. Туфлі мав на високих червоних підборах та зі срібними пряжками, а на голові красувалася новомодна перука — пречудово напудрована, з зачесаними на паризький манір кучерями. Серед пінявого мережива його краватки кріпилася діамантова шпилька, а на тонкій руці, напівприкритій мереживом, сяяв і мерехтів величезний смарагд.
Правник аж заглядівся, і лише від глибокого задумливого погляду темно-синіх очей до нього нарешті повернувся дар мови. Тоді на його обличчі проступив подив, і він зробив пів кроку.
— Паничу Джек! — зітхнув він. — Паничу... Джеку!
А елегантний джентльмен ступив уперед, з докором звівши руку. Мушка у кутику його вуст затремтіла, сині очі зблиснули.
— Я бачу, ви не знайомі зі мною, містере Варбуртон, — весело промовив той приємним протяжним голосом. — Дозвольте мені представитися: сер Ентоні Ферндейл, a vous servir[15]!
Очі в правника жартівливо зблисли, і він потиснув простягнуту руку.
— Думаю, ви, певно, самі з собою не знайомі, мілорде, — сухо зауважив він.
Лорд Джон, дещо заінтригований, поклав капелюха і тростину на столик.
— Яка мета вашого візиту, містере Варбуртон?
— Я прибув, мілорде, повідомити вам, що граф, ваш батько, помер місяць тому.
Сині очі розширилися, стали враз холодними, а тоді знов примружилися.
— Це правда? Ну та що ж! І, певно, від апоплексії?
Правник мимоволі усміхнувся.
— Ні, паничу Джек; він умер від серцевої недостатності.
— Справді? О Боже! Чи не присядете, сер? За хвилю мій слуга примусить chef[16] подати обід. Сподіваюся, зробите мені честь і приєднаєтеся?
Правник пробурмотів щось на знак вдячності та сів, здивовано розглядаючи співбесідника.
А граф підсунув собі стільця та й простягнув ноги до вогню.
— Шість років, еге?.. Хай там що, це чудово знову вас бачити, містере Варбуртон... То я тепер граф? Граф-розбійник, Господи! — Він тихо засміявся.
— У мене документи, мілорде...
Карстерз поглянув на згорток крізь монокль.
— Бачу. Прошу сховати їх назад у кишеню, містере Варбуртон.
— Але є певні формальності, мілорде...
— Саме так. Та прошу: не згадуймо про них!
— Але ж, сер!
Тоді граф усміхнувся, і то була особливо приємна й чарівна усмішка.
— Принаймні доки не пообідаємо, Варбуртоне! Краще розкажіть, як ви мене знайшли?
— Містер Річард сказав мені, куди йти, сер.
— А, звісно! Я й забув, що розповів йому про свій pied-a-terre[17], коли схопив був якось на шляху.
Правник здригнувся від цієї добродушної прямолінійної згадки лорда про свій ганебний промисел.
— Е... звичайно, сер. Містер Річард хотів би, щоб ви повернулися.
Красиве молоде обличчя спохмурніло. Мілорд похитав головою.
— Це неможливо, дорогий Варбуртоне. Переконаний, що Дік ніколи не говорив таких дурниць. Ну, зізнайтеся! Це ж ви самі придумали?
Варбуртон не звернув уваги на глузливий тон і твердо провадив далі:
— В усякому разі, мілорде, я вірю, що він хотів би... загладити провину.
Карстерз глянув на нього пильно й підозріливо.
— А!
— Так, сер. Загладити провину.
Мілорд примружено розглядав свій смарагд.
— Що значить — загладити провину, Варбуртоне? — спитав.
— Хіба це не те слово, сер?
— Зізнаюся, воно разить мене недоречністю. Певно, я трохи недотепа, щоб це зрозуміти.
— Це на вас не схоже, мілорде.
— Ні? Але ж за шість років людина змінюється, Варбуртоне. Скажіть, а з містером Карстерзом усе добре?
— Певно, що так, сер, — відповів насупившись правник, бо впустив тему розмови.
— А з леді Лавінією?
— Так. — Містер Варбуртон пронизливо вдивлявся у мілорда, і в того тут-таки очі збитошно заіскрилися.
— Мені дуже приємно це чути. Будь ласка, передайте мої найкращі побажання містерові Карстерзу і попросіть його від мене порядкувати Вінчемом так, як він сам зволить.
— Сер! Паничу Джек! Благаю вас! — вихопилось у правника, і він схвильовано зірвався з місця: руки йому стискалися, на виду читався розпач.
Мілорд сидів непорушно. Його схвилював такий порив співрозмовника, але коли заговорив, голос його зазвучав незворушно й холодно:
— Так, сер?
Містер Варбуртон крутнувся та знов підійшов до каміна, уважно вдивляючись у незворушний лик мілорда. За якусь мить він уже взяв себе в руки.
— Паничу Джек, краще я розповім вам те, про що ви самі здогадалися. Я знаю.
Одна гордовита брова смикнулася вгору.
— І що ж ви знаєте, містере Варбуртон?
— Що ви не винні!
— У чому, містере Варбуртон?
— У махлярстві, сер!
Мілорд розслабився і змахнув порошинку з широкої манжети.
— Шкода, але мушу вас розчарувати, містере Варбуртон.