— Мілорде, не стороніться мене, благаю! Ви ж мені довіряєте, правда?
— Правда, сер.
— То не прикидайтеся переді мною кимось іншим і не будьте таким суворим! Ви ж росли у мене на очах, з колиски вас пам’ятаю, і панича Діка теж, і я знаю вас, як себе самого. Я знаю: ви ніколи не махлювали ні в полковника Дера, ні деінде! Я міг би одразу присягнутися... Так, і коли я побачив обличчя панича Діка, то одразу збагнув, що це він грав нечесно, а ви взяли його провину на себе!
— Ні!
— Я краще знаю! Чи можете ви, паничу Джеку, подивитися мені в очі і з рукою на серці спростувати те, що я сказав? Чи можете? Можете?
Мілорд сидів мовчки.
Зітхнувши, Варбуртон і собі сів. Він весь розчервонівся, очі несамовито горіли, але продовжив спокійно.
— Звичайно, ви не можете. Я ніколи не чув, щоб ви брехали. Ви не бійтеся, що я зраджу вас. Усі ці роки я мовчав, аби врятувати свого лорда, і зараз нічого не скажу, допоки ви самі не знімете з мене обітницю.
— Я її ніколи не зніму.
— Паничу Джек, краще подумайте про це ще, прошу вас! Тепер, коли графа не стало...
— Це нічого не змінює.
— Нічого не змінює? Хіба це було не заради нього? Хіба не тому, що ви знали, як він любив панича Діка?
— Ні.
— Тоді через оцю леді Лавінію...
— Ні.
— Але...
Мілорд сумно всміхнувся.
— Ах, Варбуртоне! І ви певні, що знали нас, як самі себе! Заради кого ж це було, як не заради себе самого?
— Цього я й боявся! — Правник безнадійно опустив руки. — Ви не повернетеся?
— Ні, Варбуртоне, не повернуся, Дік може порядкувати своїми маєтками. Я залишаюся на шляху.
Варбуртон зробив останнє зусилля.
— Мілорде! — одчайдушно скрикнув він. — Невже ж таки вам байдуже, як буде зганьблена честь роду, якщо вас схоплять?
Смуток зник з мілордових очей.
— Містере Варбуртон, все це лише ваші хворобливі домисли! Я, знаєте, навіть не думаю про таку прикрість. Повірте, я народився не для зашморгу!
Правник ще говорив би, якби не слуга, який приніс повну тацю, поклавши край усій приватності розмови. Прислужник розклав посуд на столі, запалив свічки і підставив два стільці.
— Обід подано, сер, — сказав він.
Мілорд кивнув і легким жестом указав на вікна. Слуга вмить підійшов до них і засунув важкі портьєри.
Мілорд розвернувся до Варбуртона.
— Що скажете, сер? Будете бургундське чи кларет[18], чи вам більше до душі міцне вино?
Варбуртон вибрав кларет.
— Кларет, Джиме, — звелів Карстерз і підвівся. — Певний, Варбуртоне, що з дороги вам охота поїсти, добродій Чедбер сприйме як образу, якщо ви не оціните належно його каплунів.
— Постараюсь не зачепити його почуттів, — підморгнувши, правник сів до столу.
Попри всі вади містера Чедбера, кухар у нього працював чудовий. Містер Варбуртон славно пообідав: почав з відгодованої качки, а тоді скуштував ще чимало інших страв із багатого меню.
Коли стіл спорожнів, а слуга пішов, то правник, сидячи за портвейном, спробував повернути розмову в попереднє русло. Але недооцінив мілорда — і якось непомітно вже обговорював з ним останнє повстання претендента на престол. Раптом він підвівся.
— Ходили чутки, що ви за принца, сер.
Карстерз зі щирим здивуванням поставив свій келих.
— Я?
— Аякже, так. Не знаю, звідки таке пішло, але докотилось і до Вінчема. Мілорд нічого не казав, але думаю, що містер Річард навряд чи повірив у це.
— Сподіваюся, ні! Ради Бога, ну чому вони гадають, що я перетворився на бунтівника?
Містер Варбуртон насупився.
— Бунтівника, сер?
— Бунтівника, містере Варбуртон. Я служив під знаменами Його Величності.
— Карстерзи були колись торі, паничу Джек, вірні своєму законному королю.
— Дорогий Варбуртоне, я нічим не зобов’язаний принцам Стюартам. Я народився за першого правління короля Ґеорґа і з певністю називаю себе добрим віґом.
Варбуртон похитав головою.
— У родині Вінчемів ніколи не було віґів, сер.
— І ви сподіваєтеся, що й не буде, еге ж? А що Дік? Чи вірний він претенденту?
— Думаю, що містер Річард не цікавиться політикою, сер.
Карстерз підняв брови, запало мовчання.
За хвилину містер Варбуртон кахикнув.
— Я... я от про що, сер... Чи не думали ви... скінчити з отим вашим... промислом?
Мілорд розреготався.
— Та ну, що ви, містере Варбуртон, я тільки-но почав!
— Тільки... Але рік тому містер Річард...
— Я перехопив його? Так, якщо по правді, сер, то відтоді я небагато встиг!
— То ви, сер, ще не.... набули лихої слави?
— Господи, ні! Лихої слави, ото ще! Зізнайтеся, Варбуртоне, ви мене уявили якимсь героєм? Джентльменом Гаррі[19], мабуть?
Варбуртон почервонів.
— Ну, сер... я... не знаю.
— Що ж, бачу, я вас розчарую. Сумніваюся, що на Боу-стріт[20] про мене чували, а по щирості сказати, то це діло не надто мені до душі.
— То чому ж, мілорде, ви його не кинете?
— Треба ж мати якийсь привід мандрувати країною, — виправдовувався Джек. — Не можу ж я байдикувати.
— Ви не... мусите... грабувати, мілорде?
Карстерз зацікавлено наморщив чоло:
— Мушу? А... збагнув, що маєте на увазі. Ні, Варбуртоне, тепер у мене достатньо на прожиття; був час... але то минуло. Я грабую заради розваги.
Варбуртон пильно дивився на нього.
— Я здивований, мілорде, що ви, Карстерз, можете вважати це... розвагою.
Джон якусь мить мовчав, а коли заговорив, то вже якось зухвало і з не притаманною йому гіркотою.
— Світ, містере Варбуртон, не так уже й дбав про мене, щоб я міг почувати муки совісті. Але певен, що вам полегшає, коли скажу, що до розбою вдаюся рідко. Ви тут щось мовили й про те, що для мене все може скінчитися... на тайбернському дереві[21]. Не бійтеся, навряд чи колись про це почуєте.
— Я... Так, мілорде, зізнаюся, це мене втішило, — затинаючись промовив правник, та більше не знайшов, що сказати. Після довгої мовчанки він знову видобув громіздкий згорток і поклав його перед графом, бурмочучи:
— Справа, мілорде!
Карстерз постав-таки перед дійсністю і приречено глянув на згорток. Він поволі налив собі келих, голосно зітхнув, а тоді, зауваживши глузливий погляд містера Варбуртона, усміхнувся йому і зламав печатку.
— Якщо вже так наполягаєте, сер, то до справи!
Містер Варбуртон залишився на ніч у «Шашках», а до Вінчема повернувся вже наступного дня двогодинною каретою. Увесь вечір він із мілордом грав в пікет[22] і екарте[23], а потім пішов спати, так і не знайшовши нагоди виконати доручення: щоразу, коли він намагався повернути розмову на свій лад, лорд лагідно, але вперто переводив її на інші, нейтральніші теми, і назад уже годі було повернутися. Мілорд був найвеселішим і найчарівнішим компаньйоном, але говорити про «справу» не хотів. Він розважав правника дотепними анекдотами і байками про заморські краї, але жодного разу не дав нагоди Варбуртону бодай заїкнутися про рідний дім чи про брата.
Правник пішов на спочинок дещо заспокоєний добрим настроєм співрозмовника, але водночас пригнічений власною нездатністю переконати Карстерза повернутися до Вінчема.
Наступного ранку він був на ногах швидше, ніж мілорд, хоча вибило вже дванадцяту. Карстерз вийшов аж на ленч, поданий у тій самій обшитій дубом вітальні. Увійшов до покою, як завжди, неквапливо, але рішучо. Він чарівно вклонився містерові Варбуртону, а потім повів його показати свою кобилу Дженні, якою надзвичайно пишався. А коли вони повернулися до вітальні, ленч уже було подано, і містер Варбуртон збагнув, що геть не має часу на свою справу.
Мілордів слуга без кінця вештався по кімнаті, прислуговуючи їм, аж доки пан не доручив йому піти й припильнувати валізу правника. Коли двері зачинилися і слуга зник, Карстерз відхилився на спинку свого стільця і, якось невесело усміхнувшись, заговорив.
19
20
Вулиця в Ковент-Ґарден, центральному районі Лондона: важко сказати, до чого апелює лорд Джон, бо
21
Евфемізм на позначення шибениці: у
22
23