— Ви хочете переконати мене, я знаю, містере Варбуртон, і я справді вислухаю, коли вже так треба. Але насправді я дуже хотів би припинити ці балачки.
Варбуртон відчув у цих словах остаточне рішення і мудро не став використовувати цю останню нагоду.
— Я розумію, що це гірко, мілорде, тож більше нічого не скажу. Лише пам’ятайте... і подумайте про це, прошу вас!
Його стурбованість зворушила мілорда.
— Ви дуже добрий до мене, містере Варбуртон, слово честі. Мене зворушила ваша доброта... і ваша терплячість. Сподіваюся, що ви пробачите мені мою вдавану неґречність і повірите, що я справді вам вдячний.
— Я хотів би більше зробити для вас, паничу Джек! — пролепетав Варбуртон, розчулений тугою в голосі свого улюбленця. Часу не лишалося: карета вже чекала, а валізу повантажили. Коли обидва стояли на ґанку, він міг тільки стиснути мілорда за руку і попрощатися. Потім він поквапився до карети, дверцята за ним зачинилися.
Мілорд уклонився і ще якийсь час дивився, як важкий екіпаж котиться все далі й далі. Тоді, тихо зітхнувши, пішов до стайні. Слуга, як тільки побачив пана, одразу кинувся йому назустріч.
— Кобилу, сер?
— Саме так, Джейкобе, — кобилу. Через годину.
Він розвернувся й подався назад.
— Сер... Ваша честь!
Зупинився, озираючись через плече.
— Що?
— Вони чигають, сер. Стережіться як можете.
— Вони завжди чигають, Джиме, але дякую.
— Ви... не візьмете мене з собою, сер? — це звучало вже благально.
— Узяти? На Бога, ні! Я не збираюся наражати тебе на небезпеку, ти послужиш мені краще, якщо залишишся виконувати мої накази тут.
Чоловік відступив.
— Так, сер... Але ж...
— Це все, Джиме.
— Добре, сер, але ви... будете... стерегтися?
— Я буду щонайобережнішим. — І по цих словах рушив до будинку.
За годину це була вже цілком інша людина. Зник і смарагдовий перстень, і вишукана тростина; замість млявого настрою — жвавість і бадьорість. Він убрався як для верхової їзди, у блідо-жовтий замшевий камзол та бриджі з оленячої шкіри, взув лискучі чоботи. Замість вишуканої напудрованої перуки тепер була проста каштанова, а зверху хвацько стримів трирогий капелюх.
Він стояв на порожньому ґанку, дивився, як Джейкоб прив’язує кладь до сідла, і часом давав йому короткі настанови. Саме тоді надійшов містер Чедбер з чаркою «на коня»: осушивши її, лорд віддячив і словом, і гінеєю на дні.
Тут хтось голосно й наполегливо покликав хазяїна, і той, низенько кланяючись та перепрошуючи, щез.
Джим ще раз глянув на сідло з вантажем, тоді, залишивши сумирну кобилу на дорозі, підніс своєму панові рукавички і батіг.
Карстерз мовчки взяв усе і став цвьохкати батогом по чоботу, задумливо дивлячись в очі слузі.
— Винаймеш карету, як зазвичай, — сказав він нарешті, — і візьмеш мій багаж до... — Нахмурившись, він примовк. — До Льюїса. Винаймеш номер у готелі «Білий олень» і замовиш обід. Я буду... в абрикосовому і ...хм!
— Блакитному, сер? — наважився Джим, бажаючи помогти.
Карстерз моргнув до слуги.
— Ну ти й гуморист, Солтере. Абрикосовий і кремовий. Кремовий? Так, це гарна думка... кремовий. Це все... Джейкобе!
Кобила повернула голову і заіржала.
— Гарна дівчинка! — Він легко скочив на неї і поплескав по шиї. Потім нахилився і ще раз звернувся до Солтера, що стояв поруч, тримаючи вуздечку.
— Плащ?
— За вами, сер.
— Моя перука?
— Так, сер.
— Пістолети?
— Всі заряджені, сер.
— Гаразд. Я доберуся до Льюїса якраз під обід... якщо поталанить.
— Так, сер. Ви ж... будете обачний? — це прозвучало вже тривожно.
— Хіба я тобі не казав?
Він випростався у сідлі, черкнув шпорами кобилу, усміхнувся слузі і легким клусом[24] рушив у путь.
Розділ II
Мілорд у «Білому олені»
«Сер Ентоні Ферндейл» сидів перед туалетним столиком у своїй кімнаті готелю «Білий олень», неспішно поліруючи нігті. На спинці його стільця висів пишний шовковий халат, а за спиною Джим рихтував перуку та вертівся ще біля наготованих сурдута і жилета.
Карстерз — стрункий, зграбний, у батистовій сорочці та в абрикосових атласних бриджах — перестав полірувати нігті, позіхнув і сперся на спинку. Якісь кілька секунд він розглядав свою краватку в люстро, і тоді підніс до неї руку. Солтер затамував подих. Дуже поволі, на дюйм, рука посунула і знову пристебнула діамант і смарагд, а тоді опустилася. Солтер полегшено зітхнув, і пан глянув на нього.
— Там все добре, Джиме?
— Все добре, сер.
— І в мене так само. Це було напрочуд легко. Ці птахи були такі задерикуваті, як горобчики. Двоє в кареті, один купець, ще той шахрай і негідник, другий — його секретар. Господи! Шкода мені цього чоловічка! — Він замовк, тримаючи руку на баночці рум’ян.
Солтер запитливо дивився.
— Так, — кивнув Карстерз. — Дуже шкода. Той гладкий, здається, цькує його і залякує — така-от звичка: масний боягуз докоряв йому навіть за мою появу! Так, Джиме, твоя правда: він мені не сподобався, цей мсьє Фадбі. Тому — отак «простодушно» — я звільнив його від виторгу і двохсот гіней[25]. Подарунок бідноті у Льюїсі.
Джим знизав плечима й насупився.
— Як ви оддаєте все, що добуваєте, сер, то чом грабуєте? — прямо спитав він.
І знов на вустах мілорда та сама химерна усмішка.
— Це моє покликання, Джиме, шляхетне покликання... Мене, певно, забавляє ця гра в Робіна Гуда — забирати в багатих, аби віддавати бідним, — уточнив він, аби Солтер зрозумів. — Але вернімося до моїх жертв, — ти б за пуза брався, якби бачив, як той чоловічок випав із карети, коли я розчахнув дверцята!
— Випав, сер? А то чому?
— Він намагався це пояснити. Здається, йому наказали тримати дверцята, щоб не дати мені вдертися, та не встиг він навіть за ручку взятись, як я вже рвонув ті двері, ото він і вивалився на дорогу. Звісно, я щонайсмиренніше попросив вибачення, і в нас зав’язалася розмова. Приємний такий чоловічок... Але коли він ото розпластався посеред дороги, я таки не втримався від сміху!
— От би це побачити. Мені так хтілось бути тоді з вами, ваша честь. — І він гордо глянув на гнучку постать перед собою. — Дорого б я заплатив, аби подивитися, сер, як ви ото зупиняєте карету!
Тримаючи заячу лапку[26] в руці, Джек перехопив захоплений погляд слуги в дзеркалі й розсміявся.
— Я й не сумніваюся, що ти заплатив би... Я виробив пречудовий голос, грубий і пропитий, може, трохи гучний — о, таке ще й наснитися може! І їм, певно, таки сниться, — замислено додав він і приліпив мушку до кутика вуст. — Так? Гадаєш, трохи занизько? Але добре й так... А що це там таке?
За вікном здійнялися галас і метушня: стукали копита, перекрикувалися конюхи, тарабанили по бруківці колеса. Джим підійшов до вікна і виглянув надвір, ще й витягнув шию, аби краще роздивитися вулицю з балкона.
— Карета прибула, сер.
— Я так і подумав, — відповів мілорд, пудрячись.
— Так, сер. О Боже! — Слуга залився сміхом.
— Що там таке?
— Та смішно дуже, сер! Двоє джентльменів, один гладкий, а другий — дрібний. Один скорчився, як той павук, а другий...
— Нагадує бегемота, особливо, як глянеш на його писок?
— Еге ж, сер. Так і є. Ще й вбраний у фіолетове.
— Господи, так! У фіолетове і в жовтогарячому жилеті!
Джим знову визирнув.
— Так і є, сер! А як ви вгадали? — Та не встиг слуга спитати, як раптом сам усе збагнув, аж очі йому зблиснули.
— Думаю, це тому, що я просто вже мав честь зустрічатися з цими джентльменами, — безтурботно відповів мілорд. — Моя пряжка, Джиме... Карета здоровенна з жовтими колесами?
— Так, сер. Ці джентльмени, здається, трохи не в дусі.
24
Вид швидкого природного руху (алюру) коня, коли він водночас, позмінно, переставляє задню ліву і передню праву або ж задню праву і передню ліву ноги. Швидший за
25
Основна золота монета Англії, вартість якої коливалася в різні часи від 21 до 27 шилінгів. Запроваджена 1663 року, а 1817 року їй на зміну прийшов золотий соверен. Хоча довгий час опісля суму 21 шилінг називали
26
На ті часи заячу чи кролячу лапку використовували, щоб приклеювати «мушки», та для інших косметичних процедур.