— Лавініє! Богине! Я обожнюю вас!
Згадавши, що сльози псують колір шкіри, леді Лавінія висмикнула руки й піднесла до очей.
— О Гаролде! — дорікнула йому.
— Я скривдив вас! О, то я негідник...
— О ні, ні! — Леді Лавінія знову простягнула йому руку. — Але як це було жорстоко, Гаррі! Більше ніколи так не робіть!
Він обійняв її однією рукою за талію.
— Але я кохаю вас, серденько моє!
— О! О! Подумайте про Діккі!
Враз він відпустив її та звівся на ноги.
— Чому я маю думати про нього? Я думаю тільки про вас! Лише тиждень тому ви переконували мене, що він прикрий...
— Це дуже негідно з вашого боку нагадувати мені про це! Ми тоді з ним посварилися, але потім пошкодували про це. Я дуже люблю свого бідного Діккі.
— Любите його! Таке може бути, але ви його не кохаєте! Не так, як жінка кохає чоловіка... правда ж?
— Гаролде!
— Звичайно, не кохаєте! Ви ж колись кохали мене... Ні, не хитайте головою, це правда! Ви вийшли б за мене, якби не Трейсі.
— О Гаррі! Ну що ви таке кажете? До чого тут він?
— Як до чого?! А хто ж винен у тому, що мене повсякчас відмовлялися тоді приймати в Ендовері? Хто змусив вас вийти за Карстерза?
— Не Трейсі. Так хотіла я сама.
— Під його впливом?
— О ні!
— Ви ніколи не кохали Карстерза...
— Кохала! Кохаю!
— Вам, може, так здається, але я краще знаю. Та, зрештою, він же зовсім вам не пасує! Ви створені для життя, сповненого задоволень і ризику! Зі мною у вас було б усе це, а з ним...
Вона зірвалася на ноги і підійшла просто до нього, очі блищали, але вона затулила вуха руками і примхливо тупнула.
— Я не слухатиму цього! Не слухатиму, кажу вам! О, зла ви людина, якщо так мене мучите!
Лавлейс знову схопив її в обійми, затис їй руки, і цілував, знов і знов. Вона опиралася, виривалась, але була надто слабка проти нього, і він цілував би її далі, якби хтось не завадив.
У двері постукали, і лакей сповістив:
— Його Світлість Ендовер, м’леді!
Обоє перелякано відсахнулись одне від одного: вона — спаленіла, він — зблід, але залишився незворушний.
У порозі стояв Його Світлість, допитливо піднісши до очей лорнет. Його очі швидко перебігали то на неї, то на нього і все ширшали. Він поважно вклонився.
— Моя дорога Лавініє! Капітане Лавлейс, моє шанування!
Лавлейс розмашисто вклонився у відповідь.
— Ваша Світлість!
— Дорогий мій Трейсі! — вигукнула Лавінія, ступаючи вперед. — Який несподіваний візит!
— Певно, я прибув невчасно, дорога?
— О ні! — запевнила вона. — Я так рада тебе бачити! Просто ще так рано! І це мене здивувало! — Вона підвела його до стільця, лопочучи, як дитина; Трейсі так само мав цілком простодушний вигляд і приязно всміхався до капітана, тож Лавінія вирішила, що брат нічого не запідозрив і навіть не помітив, як вона почервоніла.
І тільки коли Лавлейс пішов, вона збагнула, що помилялась. Його Світлість пересів на стілець навпроти неї, і вона зауважила, який він похмурий.
— Ти... сердишся, Трейсі? — збентежено спитала вона.
Він ще більше спохмурнів.
— Н-ні. Я не «серджуся». Просто передбачаю скандальчик.
— Я... я не розумію. Що ти маєш на увазі?
— Саме зараз — нічого.
— Трейсі, будь ласка, ну що за загадковість! Чи ти хочеш далі сердитися?
— Повір, що ні, Лавініє.
— То що ж тебе турбує?
Замість відповісти він спитав:
— Сподіваюся, ти добре розважилася... вчора ввечері, люба сестричко?
Вона зашарілася. Напередодні був маскарад у леді Давенант, її туди привів Роберт. Вона цілий вечір танцювала з Лавлейсом, але оскільки обоє були під масками, то таке питання її скоріше здивувало.
— Я розважилася непогано, дякую. А ти був там?
— Ні, Лавініє, мене там не було.
— Тоді звідки ти зн... — вона спантеличено урвала себе, кусаючи губи. Отепер вона побачила його очі — пронизливі й холодні.
— Звідки я знаю? — незворушно закінчив її фразу. — Щось десь почув, Лавініє. А ще... — він озирнувся по кімнаті, — щось десь побачив.
— Я... я тебе не розумію! — вона тривожно і зніяковіло мнула в пальцях мереживо пеньюару.
— Ні? Сказати зрозуміліше?
— Так! Будь ласка!
— То я тебе дуже прошу, Лавініє: дивись, не втни якоїсь дурниці.
Щоки в неї почервоніли.
— Ти маєш на увазі...
— Я маю на увазі, що ти надто заприязнилася з Гаролдом Лавлейсом.
— Ну добре! То й що?
Його Світлість здивовано підніс до очей лорнет.
— То й що? А ти подумай хоч трохи, Лавініє!
— От навряд, чи то я буду тою, хто зганьбить наш рід, Трейсі!
— Щиро сподіваюся, що ні. Даю слово: я докладу всіх своїх зусиль, аби тільки не дати тобі наробити дурниць. Тому дуже прошу не забувати про це.
Вона мовчала, кусаючи губи.
— Дитино, небезпечно гратися з вогнем — рано чи пізно опечешся, і пам’ятай, що твій галантний капітан не має й половини Річардових багатств.
Вона скочила, копнувши свою спідницю, як завжди робила, коли лютувала.
— Гроші! Гроші!.. Завжди гроші! — закричала вона. — Та мені байдуже до цього! Та й не має той Річард ніякого такого багатства!
— Річард успадковує багатство, — спокійно відповів Його Світлість. — І навіть якщо тобі так до цього байдуже, то мені — ні. Мені з Річардом вигідно мати діло. Тому прошу не покидати його заради такого навісного плюгавця, як Лавлейс, який триматиме тобі вірність місяці зо три, та не більше.
— Трейсі, не говори зі мною таким тоном! Як ти смієш так мене ображати? Я не давала тобі жодного приводу! Я не сказала, що хочу тікати з ним чи що він буде вірний мені! Але він був вірним усі ці роки!
Його Світлість з досадою всміхнувся.
— Дорога моя...
— Та я знаю, що траплялось усяке... легковажне. Гадаєш, я через це ставитимуся до нього гірше?
— Схоже, що ні.
— Він нікого іншого так по-справжньому не кохав! А тебе я ненавиджу!
— Тебе переповнюють емоції, дорогенька. То, може, навіть надумаєш покинути чоловіка?
— Ні, ні, ні! Не покину! Я люблю Діккі!
— Боже мій!
— Звісно, я його не залишу!
— Що ж, радий чути, — відповів він і підвівся. — Сподіваюся надалі рідше бачити тебе в товаристві капітана Лавлейса. — Він узяв капелюха і тростину та став перед нею. Мертвотно-білою рукою, на якій сяяв перстень з величезною рубіновою печаткою, узяв Лавінію за маленьке гостре підборіддя і стиснув так, аж мусила глянути герцогу в очі — гострі і невблаганні.
— Ти мене зрозуміла? — перепитав гнівно.
На очах Лавінії виступили сльози, і її ніжна губка затремтіла.
— Так, — здригнулася вона і тихо схлипнула. — Так, Трейсі!
В його очах дещо пригас грізний блиск, герцог усміхнувся, тепер уже без глузливості, і, відпустивши її підборіддя, поблажливо поплескав сестру по щічці.
— І не забувай, мала, що я на п’ятнадцять років старший за тебе і що в мене в мізинці більше життєвої мудрості, аніж у твоїй голівці. Я б не хотів бачити твоєї згуби.
І тут полилися сльози, вона схопила його хусточку, втираючи очі мережаним кутиком.
— Ти любиш мене, Трейсі?
— Десь у закутку мого серця, здається, зачаїлась якась прихильність до тебе, — холодно відповів, забираючи свою хустинку. — Я колись прирівнював тебе до твоїх сумнозвісних братів, але, думаю, міг і помилитися.
Вона істерично розсміялася.
— Трейсі, який же ти буваєш нестерпний! Боже! Мені вже шкода Діану, якщо вона вийде за тебе!
На її подив, він трохи зашарівся.
— Діана, якщо вийде за мене заміж, матиме все, чого її душа забажає, — суворо відповів і покинув сестру.
На вулиці він оглянувся, чи нема де поблизу порт теза, і, не побачивши жодного, рушив уздовж Одлі-стріт. Ішов швидко, але дещо затримався через дві леді в портшезах — помітивши його, кожна закликала до себе. Нарешті він втік від них і опинився на Керзон стріт, а звідти вийшов на вулицю Півмісяця, де буквально на скочив на Тома Вайлдінґа, який зразу став виповідати все, що знав, про останнє парі Марча з Еджкемом, Його Світлість з удаваною зацікавленістю все ж чемно відмовився від Вайлдінґового товариства й подався до Пікаділлі, а звідти — на схід до площі Сент-Джеймса, до міського будинку Ендоверів. Але його знову зненацька перепинили: коли герцог минав Ерлінґтон-стріт, східцями п’ятого номера саме спускався містер Волпол, Він стільки всього має сказати Його Світлості. У нього і в думках не було, що Бельмануар уже повернувся з Парижа. Прибув тиждень тому? Добре, а він, Волпол, був за містом увесь тиждень... у Твікенгемі. Він сподівається, що Бел зробить йому таку честь і складе товариство у грі в карти на маленькій вечірці, яку він влаштовує цього четверга. Буде Джордж, а ще Дік Еджкем; він питав Марча і Джиллі Вільямса, але лише Господь Бог знає, чи їх хто примусить явитися! Чи чув Бел, що Джиллі до одуру ревнивий? Обіцяв бути Вайлдінґ, і ще Маркгем; від інших він ще чекає відповіді.