Ендовер люб’язно прийняв запрошення і розпрощався з містером Волполом. Решту шляху він пройшов спокійно, а добравшись додому, одразу рушив до бібліотеки, там сидів прилизаний статечний чоловік, одягнений як конюх. Він зразу підвівся і вклонився Його Світлості.
Бельмануар кивнув і сів за письмовий стіл.
— Маю для вас роботу, Гарпере.
— Так, сер... Ваша Світлосте, я хотів сказати.
— Сассекс знаєте?
— Ну, Ваша Світлість, не знаю, чи...
— Ви знаєте Сассекс?
— Ні, Ваша Світлосте... Так, Ваша Світлосте! Я хотів сказати, що не дуже добре знаю, Ваша Світлосте!
— А про таке місце, як Літлдін, чули?
— Ні, с... Ваша Світлосте.
— Мідгерст?
— О, так, Ваша Світлосте.
— Гаразд. Літлдін — за сім миль на захід від нього. Ви знайдете його... Там ще є заїзд, називається, по-моєму, «Вказівний перст». Там ви зупинитеся.
— Так, Ваша Світлосте, звісно.
— Поблизу є будинок... Гортон-Гаус, де живе один такий містер Боулі зі своєю сестрою і дочкою. Ви маєте щонайпильніше стежити за тим, куди їздять ці люди і хто їздить до них. Зрештою, ви маєте стати конюхом у містера Боулі.
— Ал-ле, Ваша Світлосте! — несміло запротестував оторопілий Гарпер.
— Ви ближче познайомитеся з їхнім конюхом і натякнете, що я, Ендовер, шукаю собі ще одного. Скажете, що плата в мене дуже щедра... утричі більша проти того, скільки він дістає в містера Боулі. Наскільки я знаю людську натуру, він прийде найматися. Ну а ви попроситеся замість нього. Якщо містер Боулі захоче якихось рекомендацій, скажете йому звернутися до сера Г’ю Ґрандісона, шоколадня «Вайта», вулиця Сент-Джеймса. Подальші вказівки я дам, коли вас наймуть.
Чоловік роззявив рота, стулив і знов роззявив.
— Ви добре зрозуміли мене? — спокійно спитав містер Бельмануар.
— Е... е... так, Ваша Світлосте!
— То повторіть, що я сказав.
Гарпер затинаючись усе повторив і пригнічено втер чоло.
— Добре. Окрім того, я платитиму вам удвічі більше, ніж містер Боулі, а вкінці, якщо ви добре впораєтеся, ще й п’ятдесят гіней. Ви задоволені?
Гарпер аж засяяв.
— Так, Ваша Світлосте! Дякую, сер!
Трейсі поклав перед ним двадцять гіней.
— Це на ваші витрати. Пам’ятайте одне: чим скоріше скінчиться ця справа, тим певніше ви одержите свої п’ятдесят гіней. Це все. Чи є питання?
Гарпер напружив свій спантеличений мозок, та нічого не придумав і просто помахав головою.
— Ні, Ваша Світлосте.
— Ну то можете йти.
Чоловік відкланявся, стиснувши свої гінеї. Він був порівняно новачком на службі в Його Світлості і зовсім не звик до герцогового способу отак блискавично вершити свої справи. Та й тепер не був певен, що все осягнув. Але п’ятдесят гіней — це п’ятдесят гіней.
Розділ XXI
Місіс Феншо запалює вогонь, а О’Гара роздмухує полум’я
Річард Карстерз не забарився скористатися запрошенням місіс Феншо, і в належний час вже стояв під шістнадцятим номером. Дім цей, як він потім собі зауважив, був опоряджений зі смаком, сестра — старша і добродушна, а сама вдова — чудова господиня. Уперше, коли його запросили, він був не єдиним гостем: там уже сиділо двоє незнайомих йому жінок та ще молода кузина хазяйки дому, а потім прибув і містер Стендіш, з яким він хіба що десь колись перетинався. Побачивши, що не матиме нагоди поговорити з удовою про свого брата, він швиденько розпрощався та пообіцяв невдовзі знову зайти. Коли через три дні знову з’явився на порозі, то леді вже була сама, і він був їй вдячний, що вона наказала слузі більше не пускати жодних візитерів.
Він схилився до її руки і, як то годиться, перепитав, чи добре леді почувається.
Місіс Феншо всадовила його коло себе на канапі.
— Я почуваюся дуже добре, містере Карстерз. А ви?
— Так само, — усміхнувся він, але вигляд його свідчив про протилежне.
Вона, засміявшись, так і сказала, і він поскаржився на важкий тиждень.
— Ну, сер, я здогадуюся, що ви прийшли поговорити зі мною не про своє здоров’я, а про свого друга... еге?
— Запевняю...
— Пам’ятайте: жодних пустих компліментів! — благально перебила вона.
— Тоді, мадам, так. Я хочу почути про... Ферндейла. Бачите, мене він, як і вас, дуже цікавить.
Вона проникливо глянула на нього й кивнула.
— Звісно, я розповім вам усе, що знаю, містере Карстерз, але це небагато, і ви, може, будете розчаровані. Адже я знала його дуже мало, поки ми обоє були у Відні, і... він був не дуже балакучий.
— Ах!.. Він не довіряв вам, мадам?
— Ні. Якщо хтось пробував завоювати його довіру, він обертався на ввічливий айсберг.
— Мадам, хоч би там як, прошу, розкажіть мені все, що знаєте.
— Боюся, це не займе багато часу. Я зустріла його сорок восьмого року, у Відні, на Пратері[85], де гуляла зі своїм чоловіком, який саме приїхав туди лікуватися. В мене випав ридикюль, і тут де не візьмись сер Ентоні: він підняв мою сумочку і заговорив до мене такою жахливою німецькою, що й слова не розбереш. — Вона всміхнулася, згадуючи це. — Містер Феншо, який страшенно не любив іноземців, дуже зрадів, почувши англійську вимову. Він запросив сера Ентоні прогулятися разом із нами, а потім і до нас додому. Думаю, наш новий знайомий теж був радий зустрічі з земляком, бо часто навідувався до нас, а одного разу, коли я з ним балакала, він мовби скинув свою... як би це назвати... замкненість... свою броню... і сказав, що не розмовляв рідною мовою вже років чотири. Згодом, як мені здалося, він пожалкував про сказане і змінив тему. — Вона змовкла і подивилася, чи цікаво її слухачеві.
— Добре, добре? — спонукав її Річард. — А потім?
— Не пам’ятаю. Здебільшого він приходив, як я казала, щоб побесідувати з моїм тоді вже тяжкохворим чоловіком, але іноді — щоби побачитися зі мною. Про Англію заговорював рідко... Гадаю, він не довіряв сам собі. Ніколи не згадував ні про родичів, ні про друзів з Англії, а коли я заговорила про дім, то він одразу стиснув уста і став страх який сумний. Я зрозуміла, що йому це болить, і більше не починала, аби не ранити.
Він був дуже цікавий співрозмовник, містере Карстерз; розповідав моєму чоловіку історії, від яких той сміявся, хоч доти я вже довгі місяці не чула його сміху. Був дуже жвавий, дуже дотепний і вбирався трохи аж химерно, але хто він за фахом, я так і не змогла визначити. Сам себе він називав джентльменом на дозвіллі, але не думаю, що він був аж такий заможний. Він не минав жодного грального дому, і я чула про його неймовірне везіння, тож одного разу стала випитувати його про це, а він засміявся і сказав, що живе таланом — мав на увазі гру в кості. Але якось я розмовляла з його слугою і довідалася, що гаманець нашого знайомого бував і зовсім таки порожнім.
— Місіс Феншо, а ви казали, що якось він вам допоміг, коли це було?
85
Відомий Віденський парк, розташований між Дунаєм і його каналом. Заснований у XVI столітті, популярним місцем відпочинку став у XVIII столітті.