Выбрать главу

Вона зашарілася.

— Це було через кілька місяців після нашого знайомства. Я була... дурепа, моє подружнє життя було не дуже щасливе, і я була... точніше, гадала, що була... закохана в одного австрійського дворянина, який... ну, гаразд, сер, досить того, що я погодилася на вечерю з ним. Отоді я зрозуміла, що зовсім це не такий вже порядний чоловік, як я собі уявляла, ба навіть цілком навпаки. Не знаю, що зі мною було б, якби не з’явився сер Ентоні.

— Він з’явився?

— Так. Розумієте, він знав, що цей австрієць запросив мене на обід... Я йому сказала, і він порадив мені відмовитися. Але я... Ну, гаразд, сер, я ж сказала, що була юна і дуже дурна... Словом, я не послухалася. Коли він прийшов до нас у гості й дізнався, що мене немає дома, то одразу здогадався, де я, і поїхав до графського будинку, назвався австрійським іменем і нагодився якраз тоді, коли граф намагався... намагався... поцілувати мене. Думаю, ніколи не забуду, яке то було для мене тоді полегшення! Він був такий надійний, такий англієць! Граф розлютився, і я гадала, що зараз же звелить своїм лакеям викинути Ентоні. Але коли він вислухав Ентоні, то збагнув, що марно навіть пробувати мене затримати... І мене забрали додому Ентоні був дуже добрий... він не сварився на мене, не дорікав і нічого не сказав моєму чоловікові. Через два дні він бився з графом на дуелі, і граф дістав поранення в легеню. Оце й усе. Але я дуже йому вдячна, і мені цікаво, як у нього справи. Ми з містером Феншо поїхали з Відня через кілька тижнів після того, і відтоді я більше ніколи не бачила свого preux chevalier[86]. — Вона зітхнула і крадькома зиркнула на Карстерза. — І ви... Ви так на нього схожі!

— Гадаєте, мадам? — тільки й спромігся відповісти.

— Так, сер, гадаю. І ще одне, хоч ви, певно, сприймете це як зухвальство. Ентоні — ваш брат?

Раптовий напад обеззброїв Карстерза. Він сполотнів.

— Мадам!

— Будь ласка, сер, не бійтеся того, що звуть довгим жіночим язиком. Те, про що ми тут говоримо, звідси не вийде, запевняю. Коли я вперше побачила вас того вечора, то була вражена подібністю і спитала свого партнера в танцях, містера Стейплі, хто ви. Він назвав мені ваше ім’я і ще багато чого наговорив понад те, але я не мала охоти вислуховувати.

— Як це схоже на Вілла Стейплі! — зауважив Річард, подумки проклинаючи добродушного пліткаря.

— Серед іншого, він розповів мені про вашого старшого брата, який... Насправді він розповів цілу історію. Звісно, я зразу подумала про бідолашного сера Ентоні, хоча він і видався мені молодшим, ніж ви. Я права?

Річард підвівся й підійшов до вікна, ставши спиною до співбесідниці.

— Так!

— Я й не сумнівалася, — кивнула вона. — То це тому він і не згадував про Англію? Бідолашний хлопчина!

Від її співчутливого тону Річардові мов по серці різонуло.

— То так він і зостанеться вигнанцем, — продовжувала. — Завжди самотній, нещасний, без друзів...

— Ні! — скрикнув він, розвернувшись. — На Бога, ні, мадам!

— Хіба ж суспільство, жорстоке, безсердечне суспільство, прийме його?

— Колись, одного дня, суспільство прийме його, місіс Феншо. Ви самі побачите.

— Я плекаю мрію про цей день, — зітхнула вона. — Я хотіла б допомогти йому. Якби ж тільки могла. Так я бодай частково повернула б йому борг.

На ці слова він підняв голову.

— Мій брат, я певен, мав це собі за честь, а не за борг для вас, — проказав він гордо.

— Так, — усміхнулася вона, — ви з ним схожі. А коли отак говорите, то майже викапаний він.

— Він вартий тисячі таких, як я, місіс Феншо! — з запалом відповів Карстерз і відразу урвав себе, втупившись у стіл.

— А як його звуть? — тихо спитала вона.

— Джон Ентоні Сент-Ервін Делані Карстерз, — відповів він, — граф Вінчем.

— Отже, Ентоні — справжнє ім’я! Я така рада, бо він назавжди лишиться для мене Ентоні.

Запала довга мовчанка, аж нарешті озвалася леді.

— Боюся, що засмутила вас, містере Карстерз. Може, вип’єте зі мною чашечку чаю бохі перш ніж підете? І ми більше не будемо про це говорити.

— Ви дуже добрі, мадам, і, повірте, я вдячний вам за цю розповідь. Чи можу я просити дозволу знову завітати до вас?

— Матиму за честь, сер. Для своїх друзів я майже завжди вдома.

Якраз на цей момент до кімнати зайшла її сестра, і приватна розмова обірвалася.

Карстерз після цієї розмови довго не міг заснути, чув, як відбиває час годинник і як скрикують на площі сови. Від слів удови його ще гірше запекла нечиста совість, і він все думав і думав про Джона. «Самотній, нещасний, без друзів»... Час від часу він ставив собі питання: Джон чи Лавінія?.. Він замислився, де ж тепер його брат: чи й досі розбійником поневіряється по Південному краю. Ніхто ніколи не дізнається, як він, Річард, боявся щоразу, як тільки військові знов когось арештовували. Весь час думав, що схопили Джона, і відвідував Ньюґейт так уже часто, що товариші стали кепкувати, мовляв, перейняв Селвінову пристрасть до жахіть.

Він сам себе переконував, що все у Джонових руках: якби надумав повернутися в суспільство, то так і зробив би; але Річард також усвідомлював, що навіть такий ниций, як оце він сам, вважав би рішення повернутися негідним. Тоді його думки перейшли до Лавінії, яка то розчулювала його, то дратувала. Ще тиждень тому вона відкрито нехтувала ним через свою дружбу з Лавлейсом, але ж перегодом вибачилась і прогнала капітана геть заради рідного чоловіка! Така чарівна у своєму непослуху, така по-дитячому нерозсудлива. Егоїстична? Так, він певен у цьому, але ж він кохав її! Кохав так сильно, що радий був би й померти за неї. Та все ж таки Джон йому брат, улюблений старший брат, але він тяжко його скривдив, улігши перед Лавінією. Якби тільки Лавінія згодилася з тим, щоб розповісти правду! Він весь час про це думав: якби тільки вона погодилася. Тільки ж вона ніколи на таке не піде. Вона твердила, що оскільки одружився він з нею, не признавшись в обмані, то й тепер не має права ганьбити тими зізнаннями її честь. І це слушно, він і сам це розумів, але хотів, аби дружина бодай раз поступилася себелюбством.

Отак цілу ніч він метався у величезному ліжку і картав себе. Тяжкі думки не сходили йому з голови, серце боліло.

На світанку він заснув і проспав, аж доки не подали шоколад. Йому стало гірко від думки, що Джона принаймні не терзає сумління; він не засинає з повною головою суперечливих міркувань і не прокидається з нездійсненним рішенням. Річардові нестерпно боліла голова, і він залишився в ліжку, вдивляючись у сірий ранок за вікном. Площа стояла огорнута туманом, крізь який журливими тінями проступали пожовклі осінні дерева. Було щось невимовно гнітюче в цій похмурій картині; не витримуючи бездіяльності, він встав, і камердинер нарешті зміг його одягти. Коли Річард зайшов до дружини, голова йому боліла вже менше, тож він вислухав її захоплену розповідь про минулу вечірку. Вже на площі замовив собі портшез і звелів слугам нести його до «Вайта», де він мав написати два листи. У Вінчем-Гаусі сьогодні геть усе чогось нагадувало йому про Джона, тому Річард радий був забратися з дому.

Хоч була ще рання година, та у «Вайта» вже було повно народу, і від галасу голова знов тріщала. Зусібіч до нього віталися, пропонували парі і ставки; хтось уже на ходу розповідав про якийсь скандал; йому кроку не давали ступити, нарешті він просто не витримав і вискочив звідти. Вирішив піти в інший клуб, у «Какао-дерево», сподіваючись, що там не так галасливо. Але й там застав цілий натовп, щоправда, сюди багато хто прийшов, як і він, аби написати листи і побути в тиші. Поодинокі відвідувачі грали в азартні ігри.

Річард безперервно писав, певно, з годину, врешті, заклеївши останнього листа, зібрався йти геть. Припечатавши сургуч, він почув за спиною якусь метушню і вигуки:

— Звідки ти, чорт забирай, тут узявся?

— Боже, сто років тебе не бачив!

— Ти диви, це ж О’Гара!

Відповідь прозвучала м’якою ірландською вимовою, і Річард розвернувся на кріслі до цих людей. Невеличкий зацікавлений гурт зібрався коло Майлза О’Гари, клубне товариство радісно з ним віталося, всі перемовлялися.

вернуться

86

3 франц.: відважного лицаря.