— Аякже, я оце приїхав у місто по ділу і вирішив ступити й сюди, аби побачити вас усіх, бо ж нечасто трапляється нагода...
Річард підвівся, зібравши свої листи, і пильно подивився на цього чоловіка — найближчого Джекового друга. Рушив, було, до нього, але у цю саму мить О’Гара розвернувся й помітив його. Річард хотів, було, привітатися, аж тут побачив, як той ураз змінився на виду. Веселий добродушний до всіх тут ірландець на нього глянув із затятою зневагою. Щойно привітні уста презирливо скривилися, Карстерз так і застиг біля стільця, відчитавши в очах Майлза і докори, і палючий гнів. О’Гара тут-таки зверхньо посміхнувся і відвернувся, продовживши бесіду з друзями.
Річард аж поточився. О’Гара знехтував його, навіть не заговорив... О’Гара знав правду! Він як сліпець дійшов до дверей, взявся за ручку... О’Гара знав! Минув коридор, спустився по сходах, ступив на дорогу, але й далі ще здригався. О’Гара знав і дивився на нього, як на... Побачивши вільний портшез, одразу підізвав до себе і подався на Ґросвенор-сквер... О’Гара зневажив його!.. Докоряв йому! Значить, Джек у біді? Він бачив його і дізнався правду? Боже мій, як же тріщить голова!..
Розділ XXII
Події розгортаються
Після зустрічі з О’Гарою Річард остаточно втратив спокій. Тривога ні на мить не покидала його; цілий день, а то й цілу ніч його мучило одне й те саме питання: Джон чи Лавінія? Він застановився на тому, що мусить вибрати лише когось одного і навіть гадки не припускав, що можна і правду розповісти, і дружину втримати. Лавінія так часто переконувала його, що він не має права навіть сподіватися, щоб вона розділила з ним ганьбу, аж він і сам тепер так вважав. Він гадав, що вона втече собі до Лавлейса: знесилений розум нашіптував, що дружина щиро кохає свою давню пасію. Йому здавалося, що будь-яка спроба завадити їй буде чистої води егоїзмом. Звісно, він був сам не свій і не міг нормально й раціонально мислити: якби ж він усвідомлював, що вже тратить розум, і якби Лавінія додумалась придивитися до нього, то помітила б і гарячкові плями на щоках, і неприродний блиск в очах, і темні кола під ними. Річард був украй виснажений, знесилений і напружений. Місіс Феншо аж скрикнула, побачивши його отакого, а він сказав, що не мав як відпочити — мусив багато думати, ходити у справах. Вона ж зрозуміла, що він не при собі, і порадила звернутися до лікаря. Те, що він відмовився майже сердито, мовляв, зовсім він не хворий, її не здивувало, але вона просто оторопіла, коли, на її пораду поберегтися, скажено випалив: «Краще б уже мені померти!» Місіс Феншо замислилася: невже його дружина не бачить, що коїться з чоловіком, і чи збирається щось із цим робити? А що з леді Лавінією вона не була знайома, то й не могла собі дозволити такої фамільярності — заговорити з нею про це. Якби ж ішлося про хворобу фізичну, міркувала вдова, то вона ще могла б ризикнути, але ж була переконана, що справа у психіці, тож лишалося сподіватися: з часом це мине і він одужає.
Леді Лавінія, замилувана сама собою, й далі жила, як той метелик, не дбаючи ні про що, окрім власних утіх. І їй це дуже добре вдавалося, проте вона таки не могла не бажати, щоб і Діккі був хоч трохи веселішим і долучався до її розваг та веселощів. Останнім часом він став ще гірший, ніж будь-коли, щоправда, покірно потурав усім її забаганкам, але вона вже була б рада й заборонам, аби лише він був хоч трохи жвавіший, а не отакий жахливо байдужий.
Лавлейса не було в місті з тиждень, і Лавінія здивувалася, як мало за ним сумувала. Звичайно, бавитися з вогнем було весело, але коли цей вогонь забрали подалі, то їй справді було байдуже. Трохи, звісно, бракувало лестощів, пристрасних залицянь Гаррі: вона була з тих жінок, яким завжди треба, щоб ними захоплювалися, щоб їх обожнювали, але гірко їй через його відсутність точно не було. Вона пурхала з вечірки на вечірку увесь сезон у товаристві то одного, то другого брата, а Лавлейс, повернувшись, дуже збентежився тим, як недбало вона привіталася з ним. Хоч, безперечно, вона була рада зустрічі, і скоро знову потрохи вмлівала від його чарівності, дозволяючи йому побути поряд, і насолоджувалася компліментами й галантністю.
Ради справедливості треба сказати, що капітан Гаролд справді кохав її і навіть був готовий втратити офіцерське звання, аби лише вона погодилася втекти з ним. Сам він був забезпечений і обіцяв вдовольняти кожну її примху. Проте Лавінія лише похитала головою й висварила його. Хоч би там що, а Річард таки її чоловік, він її кохає, і вона теж дуже, дуже його любить, хоч і мучить також його страшенно.
Лавлейс її запевняв, що чоловік не кохає її так сильно, як от він, і коли вона недовірливо всміхнулася, то не стримався і крикнув, що вже ціле місто знає: Карстерз упадає довкола місіс Феншо!
Лавінія остовпіла.
— Гаролде!
— Мені тільки дивно, як ви досі цього не бачили, — правив він своєї. — А куди, по-вашому, він щодня їздить? До «Вайта»? Ні. Під номер шістнадцять, Маунт-стріт! Там його якось зустрів Стейплі, та й леді Давенант бачила їх разом, і Вайлдінґ теж здибався з ним у тому домі. Він майже кожне пообіддя проводить із нею!
Лавінія була з Бельмануарів, тож була горда, як усі в цьому роду. Вона зірвалася на ноги і загорнулась у плащ так, мовби вона сама королева.
— А оце вже занадто, Гаролде, — суворо промовила вона. — Більше ніколи не смійте говорити зі мною про мого чоловіка таким тоном! А тепер проведіть мене до мого брата.
Він дуже пошкодував за сказане і став уклінно випрошувати пробачення: та, забравши свої слова назад, він лише пригладив її настовбурчене пір’ячко, але жало залишилося. Так, вона, звісно, пробачила йому, але щоб він більше так її не ображав.
Хоча Лавінія обурено відмовилася повірити в цей скандал, однак це стало її ятрити, тому вона почала ревниво стежити за чоловіком, помічати його позірну байдужість до неї і те, як часто його немає вдома. Тому одного дня вона врешті звеліла віднести її портшез на Маунт-стріт, і от саме тоді Річард також прибув під шістнадцятий номер.
Цього Лавінії було досить. То він справді втомився від неї! Він кохає іншу... якусь нещасну вдову! Аж тепер вона справді розтривожилася. Того вечора вона залишилася вдома і як тільки вміла намагалася привернути чоловікову увагу. Але Річардові весь час перед очима стояв Джон — нещасний і з докором ув очах. Голова Річардові закипала від суперечливих думок, гарячка так і не минула, тож навряд чи він помічав дружину, і щойно зміг, чемно покинув її та зачинився в бібліотеці — ходив з кута в кут і все намагався визначитися, що робити далі.
Леді Лавінію охопив страх. Отже, думала собі, це тому, що вона замучила його своїми примхами, як і передбачав Трейсі! Вона більше його не цікавить! Ось чому він постійно перепрошувався, що не може супроводити її, коли вона десь ішла! Це вперше в житті вона так безпосередньо опинилась перед правдою і сполошилася від побаченого. Якщо ще не пізно, їй треба спробувати повернути його кохання, а для цього, усвідомлювала вона, треба перестати його сердити, випрохуючи грошей, а також перестати огризатися до нього через свій поганий настрій. Треба знову причарувати його. Вона й не уявляла, наскільки він їй не байдужий, допоки не збайдужів він до неї. Їй було дуже страшно, бо ж доти вона була така впевнена у Діккі! Хоч би що вона робила, якою б нестерпною не була, хоч би як його дратувала, він завжди її обожнюватиме — так вона раніше гадала.
А Річард тим часом і близько не був закоханий у місіс Феншо, він їздив до неї послухати про свого брата, розпитати, як виглядав і що казав — аж до найменших дрібниць. Він впивався і відомостями, і жадно хапався за кожну свіжу чутку, навіть якщо вона й не стосувалася Джона безпосередньо. Розум Річарда був цілком поглинутий всіма цими думками, от він і не помічав усмішок Лавінії, як і не чув її любовного воркотання. Коли ж вона, було, заговорила про його блідість, то мало не гаркнув до дружини і тут таки вискочив з кімнати. А якось вона обійняла його й поцілувала в губи — він обережно вивільнився з її рук, надто схвильований, щоб відповісти на пестощі, але ж який за них вдячний, от тільки вона цього не знала.