— Цілком можливо. А в меншого джентльмена одяг весь у болоті, еге ж?
— Мені не видно, сер. Він стоїть за тим товстим джентльменом.
— Містер Джміль... Джиме!
— Сер! — Джим умить обернувся на різкий голос свого пана і побачив, що той стоїть і бридливо тримає двома пальцями лимонний жилет з блідо-зеленим візерунком. Ще не встиг пан суворо нахмуритися, а Джим уже опустив очі, наче школяр, заскочений на гарячому.
— Ти підготував оце... страхіття... для мене? — це було сказано дуже сердито.
Джим понуро глипнув на жилет і кивнув.
— Так, сер.
— Хіба я не наголосив: кремовий жилет?
— Так, сер. Я думав... я думав, що це воно і є кремовий!
— Друже мій, це... це... я навіть не можу сказати, яке воно. Горохляно-зелене! — і бридливо скривився. — Забери це!
Джим прожогом забрав зганьблений убір.
— І принеси мені вишитий атлас. Так, саме його. Він особливо тішить око.
— Добре, сер, — погодився збентежений Джим.
— Цього разу пробачаю, — додав мілорд підморгнувши. — А що там наші друзі поробляють?
Солтер повернувся до вікна.
— Вже зайшли в будинок, сер. А ні, ось же джентльмен-павук! І, бачиться, він десь поспішає, ваша честь!
— Ага, — пробурмотів Його Світлість, — а поможи-но мені одягти сурдут... дякую.
Хоч не без клопоту, нарешті мілорд убрався у свій атласний стрій, який сидів на ньому так, мов на нього й шитий. Трохи насупившись, він порозправляв мереживо та надів смарагдовий перстень.
— Думаю, пробуду тут кілька днів, — зауважив він. — Щоб... гм... розвіяти підозри. — Він прижмурено поглядав на слугу.
Джим не мав звички розпитувати пана про його справи, а ще менше — дивуватися з того, що той зробив чи сказав. Радо приймав накази і спішив їх вчасно виконати: він просто обожнював Карстерза і був йому вірний, як пес хазяїнові, безоглядно слідуючи за ним скрізь, щасливий прислужитися в усьому.
Карстерз знайшов його у Франції, у тяжкій скруті, без роботи — попередній хазяїн відпустив його, бо вже не мав чим платити. Так Джим став особистим слугою мілорда Джона і його неоціненним скарбом, і звідтоді вони нерозлучно трималися разом. Хоч і простакуватий, дурнем він аж ніяк не був, тож не раз допомагав Карстерзу на його безславному й авантюрному розбійницькому шляху. Цей слуга розумів свого дивного пана краще, аніж будь-хто інший, тож і тепер одразу здогадався, що той мав на думці, — і значущо підморгнув.
— Так це ви оцих джентльменів сьо’дні обчистили, сер? — спитав він, показуючи великим пальцем на вікно.
— Еге ж. Містера Джмеля з дружком. Схоже на те. І я, певно, недооцінив Містера Джмеля. По-моєму, він з тих, з ким самі тільки клопоти. Але, цілком можливо, що й він про мене думає те саме. Треба зазнайомитися з ним ближче.
Джим презирливо гмикнув, а в очах пана виникло запитання.
— Ти не в захваті від нашого друга? Прошу, не спіши з висновками. А може, він прекрасного ума чоловік. Хоч я так не думаю. 3-зовсім так не думаю. — І він захихотів. — Знаєш, Джиме, я переконаний, нині в мене має бути чудесний вечір!
— Навіть не сумніваюся, ваша честь. Це ж завиграшки — обкрутити джентльмена-товстуна.
— Напевно. Та тільки не з товстуном мені доведеться мати діло, а з усіма чиновниками цього чарівного містечка, і то без сумніву. О, чую, павучок виходить?
Солтер повернувся до вікна.
— Так, сер, і з ним ще троє.
— От бачиш. Будь ласкавий передати мені табакерку і тростину. Дякую. Думаю, що настав час показатись у всій красі. Прошу також пам’ятати, що я тут уперше, приїхав із Франції, поволі їду до Лондона. Словом, клей дурня. Отак, чудесно.
Джим радісно посміхнувся: він і так справляв враження дурня — навіть вдавати не треба було, тож комплімент йому сподобався. І він розчахнув двері, а потім стояв і дивився, як «сер Ентоні» збігає східцями.
У кав’ярні купець, містер Фадбі, розповідав історію своєї кривди перед мером, клерком та церковним старостою Льюїса: він раз за разом витримував значущі паузи й наголошував кожне слово. Усіх трьох скликав його секретар містер Чілтер: чим більше було слухачів, тим охочіше містер Фадбі перед ними розпинався. Він і тепер радо старався, хоч і втратив свій дорогоцінний виторг.
Але мера, містера Геджеса, все це зовсім не тішило. Він був чоловік дражливий, потерпав від нетравності. Йому було байдуже до всієї цієї справи, та й він зовсім не знав, як можна зарадити цьому містерові Фадбі. Його відірвали від обіду, він був голодний, та й самого того містера Фадбі він вважав геть-таки неприємним типом. Одначе ж розбій на великій дорозі — справа серйозна, і треба було добре подумати, як діяти далі, а тому він прикидався зацікавленим, прибрав мудрого виду і час од часу щось мугикав — мовляв, він тим дуже стурбований.
Чим більше він чув і бачив містера Фадбі, тим менше той йому подобався. Так само — міському клеркові. А містер Фадбі і не спішив подобатися своїм співрозмовникам, тим паче, що вони були нижчого стану. А церковний староста узагалі ні про що не думав. Він собі вирішив (і то справедливо), що справа ця його ніяк не стосується, і відкинувся собі на спинку стільця, байдужо втупившись у стелю.
Розповідь містера Фадбі вже аж надто мало скидалася на правду. В його надміру прикрашеній версії він поводився надзвичайно відважно. І усе це він устиг понапридумувати дорогою до Льюїса.
Фадбі все ще просторікував, коли до кімнати зайшов мілорд. Карстерз байдужо оглянув усіх через монокль, трохи вклонився й підійшов до каміна. Він всівся у крісло, анітрохи не звертаючи ні на кого уваги.
А містер Геджес тільки глянув — одразу ж зрозумів, що це якийсь grand seigneur[27], і йому захотілося, щоб цей містер Фадбі не говорив аж так голосно. Але той, зрадівши новому слухачеві, правив своєї далі, і то ще гучніше та зі ще більшою насолодою.
Мілорд злегка позіхнув і взяв понюшку тютюну.
— Так, так, — метушився містер Геджес. — Але ж я тільки й можу, що послати до Лондона по слідчих. Та якщо й виряджу, то, звісно, вашим коштом, сер.
Містер Фадбі наїжачився.
— Моїм коштом, сер? Ви сказали — моїм коштом? Оце тобі диво! Просто диво дивне!
— Справді, сер? Ну, я ще можу вирядити оповісника, хай би оголосив повсюди прикмети коня та... е... про нагороду тому, хто впіймає чоловіка верхи на такому. Але, — знизав він плечима і глянув на міського клерка, — не думаю, що з того буде багато толку... га, містере Бренд?
Клерк зціпив губи і розвів руками.
— Боюся, не буде, дуже боюся, що не буде. Я порадив би містерові Фадбі розвісити оголошення у нашій окрузі. — І сів собі знов так, мовби вже вніс свою лепту в роботу і більше ніякої підмоги пропонувати не збирається.
— Ого-го! — прогарчав містер Фадбі і сердито надувся. — Це вдарить по кишені, але таки треба, та от не полишає мене відчуття, що якби не ваша жалюгідна легкодухість, Чілтере, — так, легкодухість, — то мене ніколи б не пограбували аж на двісті фунтів! — Він засопів і з презирливим докором втупився в Чілтера — той геть почервонів, але змовчав. — Однак, мій візник запевняє, що, їй-богу, впізнає цього коня, хоч самого вершника не дуже запам’ятав. Чілтере! Як він описав коня?
— Ну... гнідий, містере Фадбі... гнідий, з білим півмісяцем на чолі, одна передня нога біла.
Джек зрозумів, що настав час і собі долучитися до гри. Він крутнувся у своєму кріслі й навів монокль на містера Чілтера.
— Перепрошую? — протягнув він.
Містер Фадбі аж засвітився. Поважний джентльмен нарешті зацікавився ним. І знов почав свою розповідь — вже для нового слухача. Карстерз холодно глянув на оповідача, і Геджес, вмітивши це, кинувся на підмогу.
— Е... так, містере Фадбі... саме так! Даруйте, сер, не маю честі знати вашого імені?
— Ферндейл, — відрекомендувався Джек, — сер Ентоні Ферндейл.
— Ах, от як, — уклонився Геджес. — Ви вже вибачайте, що отак нав’язливо турбуємо вас нашими...
— Аніскільки, — сказав мілорд.
— Ну... то річ у тім, що цих... е... джентльменів та й спіткало лихо — на них по дорозі сюди хтось напав.