Його Світлість Ендовер, зустрівши сестру в Ренелських садах, зауважив, що вона дуже змарніла, а очі посумніли. Спитав, у чому річ, та леді Лавінія навіть йому не захотіла звіритися, а тому сказала, що їй болить голова. Ендовер, знаючи сестрину натуру, вирішив, що їй просто не дозволили якусь цяцьку, і більше про це не думав.
Та й сам він був дуже заклопотаний. Якраз два дні тому до нього на Сент-Джеймс явився конюх і приніс записку від Гарпера, нерозбірливу й безграмотну, але дуже вчасну:
«ВАШ. ВИЛЬМОЖНІСТЬ,
Я взяв на себе смілість найняти оцю Людину, Дугласа, до Ваш. Імені. Надіюся, я скоро Зможу попорати й гинші завданя Ваш. Вильможності, і вірю, шо Ваш. Вильможність одобрить моє Поводженя.
Укліно Ваш,
Трейсі все підтвердив та одразу відправив цього чоловіка до Ендовера, де головний конюх, безсумнівно, знайде йому роботу. Його забавляла сліпота, з якою цей чоловік поліз у пастку, і цинічно роздумував про недосконалість людини, яка завжди поклонятиметься великому божеству Мамоні.
А вже через три дні прийшов ще один лист, цього разу від містера Боулі, адресований серу Г’ю Ґрандісону у «Байт». Боулі просив дати характеристику Гарперові.
Його Світлість Ендовер писав відповідь у своїй домашній бібліотеці: саркастично всміхаючись, він виводив слова про «виняткову чесність і надійність».
Він саме писав того листа, коли раптом двері розчахнулися і в кімнату манірно зайшов Ендрю.
Його Світлість насупився. Зовсім не здивований такою непривітністю, брат зачинив двері ногою і вмостився у крісло.
— За що мені така честь — що ти сюди отак вдерся, спитав би я? — Трейсі погрозливо усміхнувся.
— Це все Річард, — почулася весела відповідь, — тільки Річард.
— Оскільки мене не цікавить ні він, ні його справи...
— Який ти люб’язний сьогодні, але, гадаю, тебе зацікавить ця таємниця.
— Та ну? Ти про що?
— Про те, що я й сам хотів би знати!
Трейсі втомлено позіхнув.
— Ендрю, я тебе прошу, говори по суті, якщо та суть взагалі є. Я не маю часу на порожні балачки.
— Боже! Ти зайнятий? Працюєш? Господи милосердний! — Молодий джиґун простягнув ноги і став їх замиловано розглядати. Тоді зненацька випростався, щоб роздивитися обтягнуту білою панчохою щиколотку.
— Що це з біса таке, звідки це взялося? — простогнав він.
— Звідки і що взялося?
— Ця величезна пляма в мене на нозі. Зранку нові-новісінькі, тільки ступив за поріг. От чорт! Новісінькі ж...
— Ноги?
— Е? Що кажеш?
— Нічого. Коли скінчиш оці панегірики, може, таки розкажеш, що в тебе за справи?
— О, так!.. Але ж двадцять шилінгів за пару! Подумати лише!.. Ну добре, по суті, кажеш. Ну то суть, дивись, у чому: Річард хоче, щоб ти завітав у Вінчем у п’ятницю рівно о третій. І тому посилає тобі ось це. — Він кинув на стіл листа. — Ти матимеш щастя зустрітися там зі мною.
Трейсі розірвав конверта, витягнув звідти аркуш і поклав перед собою на стіл. Читав дуже уважно, глянув на зворот, мовби щоби пересвідчитися, чи не написано й там чогось, перечитав, а потім склав і жбурнув у сміттєвий кошик. Знову взяв перо і вмочив у чорнило.
— Що ти про це думаєш? — нетерпляче поцікавився Ендрю.
Його Світлість незворушно дописував рядок до кінця.
— Що я думаю — про що?
— Про що — про листа, звісно ж! Чим цей тип так стурбований? «Щось надзвичайне є Вас сповістити». Що за маячня! Про що він?
— Так, я теж помітив, що написано якось недоладно, — прокоментував Трейсі. — Поняття не маю, про що це він.
— А припускаєш? Боже, Трейсі, та не будь такий байдужий! Дік скликає чималу вечірку!
— Тобі він, схоже, довіряє, Ендрю. З чим тебе і вітаю. Ну і, безперечно, більше про це все ми дізнаємося в п’ятницю рівно о третій.
— О, то ти підеш?
— Цілком можливо. — Він і далі щось собі писав.
— І ти поняття не маєш, про що буде мова? Дік дуже дивний. Говориш з ним — він майже не слухає, і якийсь засмиканий!
— Ага.
— Мені здається, він змарнів, і я певен, що це все через Лавві! Як гадаєш — у них щось сталося?
— Уявлення не маю, справді. І ще: я не збираюсь більше тебе затримувати.
Ендрю встав з крісла.
— О, та не бійся, я не лишуся!.. А як тобі пропозиція дещо мені підкинути, скажімо гіней п’ятдесят?
— Прикро, що мушу тебе розчарувати, — солодкаво відповів Його Світлість.
— Не даси? Ну, та я й не сподівався на тебе! Але було б не зле, Трейсі, щоб ти передумав і дав мені трохи грошей. Мені останнім часом страшенно не щастило, і, Бог свідок, я ж не так часто тобі докучаю! Я не хочу знову просити Діка.
— Не хочеться мені, щоб цей спектакль вдався одноманітним, тому скільки ти там казав? П’ятдесят?
— Вистачить і сорок п’ять.
— Ну, це ти матимеш! — знизав плечима. — Вже?
— А щоб мені, оце бісової душі великодушність, Трейсі! Мені буде добре, якщо вже!
Його Світлість видобув ключ із кишені жилета і відімкнув шухляду письмового столу. Звідти вийняв маленьку скриньку. Відлічив п’ятдесят гіней і додав до купки ще одну монету. Ендрю витріщив очі.
— А це нащо? — здивовано спитав він.
— На панчохи, — відповів Трейсі, ледь усміхнувшись. Ендрю розреготався.
— Оце добре! Боже! Але, чорт, ти смішний, здуріти можна! — Він не міг надякуватися Його Світлості і, взявши гроші, вийшов з кімнати.
Вже за дверима він аж свиснув од подиву.
— Боже милий! Він точно чимось страшенно вдоволений! — міркував здивовано. — Чи ж мені, бува, не сниться! — і тихо захихотів, збігаючи сходами, але подив мовби застиг йому на обличчі.
Лавлейс майже щодня навідувався до Вінчем-Гаусу, щоразу залишався ні з чим, бо леді Лавінія вирішила, що розумніше буде їм не бачитися. Та одного дня він нарешті домігся свого — його впустили до вітальні. Він довго тримав і виціловував їй руки.
— Лавініє! Жорстока і чарівна!
Вона вирвала руки — його нав’язливість їй не дуже подобалася.
— Це по-дурному, Гаролде! Я не хочу, щоб ви докучали мені щодня!
Лавінія дозволила йому сісти біля себе на канапі край вікна, і він знову схопив її за руки. Чи вона кохає його? Вона сподівається на його розважливість і, звісно, ні, не кохає. Він не повірив їй і став упрошувати втекти з ним. Даремно леді Лавінія переконувала його заспокоїтися: вона розпалила вогонь, і тепер він міг і її саму обпалити. Гаролд був такий наполегливий, що вона, остерігаючись раптової появи Річарда і можливої сутички, пообіцяла дати відповідь наступного вечора, у театрі. Отак їй вдалося його позбутися: полегшено зітхнувши, дивилась йому услід, допоки він спускався сходами. Вона то, звісно, любить милого Гаррі, але ж він буває такий надокучливий.
Лавінія дістала з кишені малесеньке дзеркальце і критично оглянула себе, один локон підкрутила, другий пригладила. Боялася, що цього вечора виглядає надто старою, і сподівалася, що Річард так не подумає. Глянула на годинник і здивувалася, де досі її чоловік: він мав уже бути в цю пору. Потім запобігливо відсунула крісло для нього, підставила дзиґлика і сіла навпроти. Зітхнула від думки, яка це для неї новизна — намагатися причарувати, привабити власного чоловіка: згадала, як колись він спрагло чекав на неї — саме так, як тепер вона чекає на нього і надіється, що прийде. І тут до Лавінії стало доходити, що це ж у її чоловіка життя було далеко не всипане трояндами з такою дружиною, як вона.
Двері відчинилися, ввійшов Річард. Між його бровами пролягли глибокі зморшки, вуста були суворо стиснуті. Він похмуро глянув, хоч подумав про те, яка ж вона красива.
Леді Лавінія всміхнулася й кивнула на крісло, яке йому підготувала:
— Сідай, Діккі! Я така рада, що ти прийшов! Мені було страшенно сумно й самотньо!
— Справді? — спитав він, обертаючи в руках її ножиці. — Ні, я не буду сідати. Але маю тобі дещо сказати, Лавініє. Дещо сказати.