— О, справді маєш? — спитала. — Щось добре?
— Боюся, ти так не вважатимеш. Я хочу покласти край.
— О-о, тобто? Покласти край чому саме?
— Оцій... брехні, з якою я досі жив. Я... Я хочу відкрити всю правду.
— Річа-ард!
Він поклав ножиці й неспокійно заходив по кімнаті.
— Лавініє, я так більше не можу! Не можу! Від одної думки про те, який тягар ліг на плечі Джонові, я просто божеволію! Я повинен все розказати!
— Ти... не можеш! — Їй аж подих перехопило. — Через сім років! Діккі, на Бога!.. — Кров то вдаряла їй до лиця, то відступала.
— Я більше не можу жити брехнею. Я це відчуваю, і то щораз більше, відколи... я зустрів... Джека... тоді на шляху. А тепер більше не витримую. Куди не піду, він стоїть мені перед очима, мені здається, що він постійно дивиться на мене. Ти не розумієш...
Лавінія жбурнула геть свою роботу.
— Ні, ні! Не розумію! Це чиста правда, але ти мусив був подумати про все раніше, Діку!
— Я знаю. Мою малодушність, мою слабкість годі чимось виправдати... Я це знаю, але й тепер ще не пізно все виправити. За тиждень усі дізнаються правду.
— Що... ти маєш на увазі?
— Я запросив усіх причетних приїхати у Вінчем у п’ятницю.
— Господи! Діку, Діку, подумай!
— Я вже думав. Боже! Скільки я думав!
— Це несправедливо щодо мене! Подумай про свою честь, про Вінчем!
— Моя честь вже нічого не важить. Мені йдеться про його честь.
Вона зірвалася на ноги і стала трясти його за руку.
— Річарде, ти збожеволів! Не можна цього робити! Не можна, кажу тобі!
— Прошу тебе, Лавініє, не треба силувати мене змінити рішення. Це марно. Хоч би що ти сказала.
Вона впала в нерви, відсахнулась од нього і враз забула про всі свої добрі наміри.
— Ти не маєш права ганьбити мене! А якщо ти це зробиш, то я ніколи тобі цього не пробачу! Я не залишуся з тобою. Я...
Він перебив її — це ж те, на що він очікував, нічого нарікати — ось вона, відплата.
— Я знаю. Я це передбачив.
Їй аж мову відібрало. Знав! Передбачив! І сприйняв її слова цілком серйозно. Він завжди чекав, що вона його покине! То він справді втомився від неї й хоче, щоб вона пішла! Та що ж він таке каже?
— Я знаю, що ти кохаєш Лавлейса. Знаю про це вже якийсь час.
Лавінія впала на найближче крісло. Он до чого довела її дурість!
— Я, звичайно, не заступатиму вам дороги...
Це було страшно! Леді Лавінія затулила лице долонями й розридалася. То, значить, це правда. Він більше її не кохає. Він кохає місіс Феншо. А вона мусить покинути свого чоловіка. Далі лише жалібно схлипувала, усвідомивши, наскільки все страшно.
Річард ледь стримувався, щоб не обійняти її, але зумів встояти. Якщо він дозволить собі її поцілувати, то вона намагатиметься зламати рішення. І їй це може вдатися. Тому відвернувся, тяжко пригнічений її риданням.
Лавінія плакала, їй так хотілося, щоб він її обійняв, вона вже готова була з усім погодитися, аби лише він показав, що кохає її. Але ж він навіть не ворухнувся — і в ній знову заговорила гордість. Притуливши хустинку до очей, Лавінія звелася на ноги.
— Ти жорстокий!.. Жорстокий!.. Якщо ти це зробиш, я покину тебе!
Тепер він точно скаже щось їй наперекір!
З великим трудом Річард опановував себе.
— Мені дуже шкода, Лавініє, — вимовив він дивним, збентеженим голосом.
Отже, все даремно. Вона вбила своє кохання, і він хоче її позбутися. Вона рушила до дверей і там озирнулася.
— Бачу, що ти не кохаєш мене, — промовила вона, надзвичайно спокійна. — Я прекрасно це бачу, — й обернула ручку дверей. — Я ненавиджу тебе! — викрикнула вона й побігла коридором, люто прошелестівши своїми пишними шовками. Почулось, як гримнули двері. Запала тиша.
Карстерз стояв нерухомо, втупившись у кинуте додолу вишиття. Врешті зігнувся, щоби підняти, на нього війнуло фіалковим ароматом. Він палко притиснув вишивку до вуст.
Якби Лавінія це бачила, то все було б інакше, але вона замкнулась у своїй кімнаті й плакала на самоті. Коли вже не залишилося сліз, сіла й намагалася переконати себе, що хоче втікати від чоловіка. Гаролд турбувався б про неї, в цьому була певна, і, безперечно, жити з ним було б дуже весело, але що більше думала про це, то менше хотілося тікати. Тоді вона згадала, що Діккі (чому вона ніколи досі не усвідомлювала, який він їй дорогий?) закоханий в якусь нещасну вдову, що він не хоче, щоб дружина залишалася з ним. Таке не можна витримати, вона не збирається бути нелюбою дружиною, тому мусить піти звідси, але не з Лавлейсом. Діккі не примусить її втекти з якимсь там чоловіком. Вона поїде кудись сама. Ах, вона ж забула — у неї немає грошей. Її придане витрачене ще багато років тому. Вона цілком залежна від чоловіка. Отже, залишається одне: втекти з Гаррі!
— І ворогові не побажала б опинитися в такій халепі! — схлипнула вона, коли її знову огорнув жаль. — Чому ж я повинна тікати, якщо не хочу?
Розділ XXIII
Леді Лавінія їде на виставу
Цілий наступний день Річарда не було дома, і дружина мала час обдумати своє становище. Вона дійшла висновку, що мусить покинути чоловіка й утікати з Лавлейсом, і лише чекала вечора, щоб розповісти це йому. Вона ніколи, ніколи не попросить Річарда дозволу залишитися з ним, тим паче тепер, коли знає, що він кохає іншу. Це справді дуже гірко. Цього вечора Карстерзи збиралися до Друрі-Лейн[87] подивитися на Ґарріка[88] в його найблискучішій комедії — «Хитрі джиґуни»[89]. Великий світ жадав побачити неповторного Арчера[90], сходилося найдобірніше товариство, особливо, коли одну з ролей виконувала місіс Клайв, а зазвичай леді Лавінія просто згорала од нетерпіння, щоб подивитися п’єсу. Однак сьогодні їй хотілося радше впасти на ліжко й плакати. Але мусила відповісти Лавлейсу, а до того ж вона погодилася на товариство двох своїх кузин, які щойно приїхали з Шотландії, і не могла відмовити їм.
Тому на вечір вона, як завжди пречудесно вбрана, вже сиділа у своїй ложі й розглядала присутніх. За нею стояв чоловік. Їй раптом подумалося, що це ж востаннє вони разом у театрі, і тепер вона заледве стримувалася, щоб не зайтися сльозами перед усіма цими людьми. Поряд сиділа кузина, місіс Флемінґ. Містер Флемінґ стояв, заклавши руки за спину, й щоразу щось вигукував, як тільки його родич, молодий Чарльз Голт, показував йому новоприбулих вельмож. Цей куций, огрядний чоловічок мав на собі звичайний брунатний костюм, дуже охайний, як глянути на оті манжети і комірець, але, як подумала собі Лавінія, доречнішим він би був на селі, а не в місті. Простакуватий одяг Флемінґа дивно контрастував з убранням містера Голта — надміру яскравою мішаниною яблучно-зеленого і рожевого кольорів, та ще й з жовтим жилетом зверху: і з костюмом Річарда, однотонним, але набагато красивішим — абрикосовим зі сріблом. Перука в містера Флемінґа теж була зовсім не модна — як у провінційних джентльменів. А от його дружина була вбрана ошатно, але занадто вже голосно вихваляла шовки і мережива своєї заможнішої кузини.
Вона вийшла заміж за представника нижчого стану, тепер вона місіс Флемінґ, і Бельмануари так і не пробачили їй цього скандального мезальянсу. Вільям Флемінґ був усього-на-всього простим шотландцем, а його батько — уся шляхетна родина дотепер здригалася від самої цієї думки — був фермером.
Лавінія була не в захваті, що вони вирядилися до Лондона, і ще менше її тішило те, що вони вирішили вшанувати своєю присутністю доброчесного Річарда з дружиною.
— О Лавві, так приємно сидіти тут і милуватися всіма цими людьми! — вигукнула місіс Флемінґ, мабуть, уже раз двадцятий за вечір. — Кажу тобі, я стала абсолютно старомодна, проживши так довго на селі!.. Так, люба моя, я вже абсолютно старомодна!.. Як мені не милуватися тут кожною дамою у цих пишних кринолінах! От твій наполовину більший за мій, а в леді отам, у ложі, то й ще більший!
87
Театр на однойменній вулиці Лондона, район Ковент-Ґарден. Найстаріший з постійно діючих театрів Англії. У XVII-XVIII століттях вважався головним театром міста.
88
90