Це прозвучало майже приречено, але він вдавав, що не помітив цього.
— Лавініє! Ви справді готові на це?
— Так, — підтвердила ще пригніченішим голосом.
— Моя прекрасна! Ви справді поїдете? Коли? Зараз?
— Зараз... О, ні, ні!
— Люба, чим швидше, тим краще. Я розумію, що це для вас надто серйозний крок, аби робити його поспіхом, але, повірте, саме так буде наймудріше. Можете виїхати завтра?
Її великі очі округліли.
— Ні! Ні! Я... Я не можу покинути Діккі так скоро! — І захлипала.
— Але, Лавініє, найдорожча! Ви ж не хочете лишитися з ним? — вигукнув він.
— Та ж хочу! — відповіла вона. — І зовсім не хочу його покидати!
Від цих убивчих слів йому аж мову відняло.
— Ви... Господи милий, та що ви таке кажете!? Ви кохаєте мене!
— Ні, не кохаю! — відрізала вона. — Я завжди к-казала вам, що не к-кохаю. Я кохаю свого чоловіка!
— Та то якесь божевілля! — вигукнув він. — Якщо кохаєте його, то чому тоді погоджуєтеся тікати зі мною?
Вона докірливо глянула на нього.
— Бо більше нема з ким, — мовила понуро.
— Боже мій! Що...
— Я мушу з кимось утікати, бо Дік н-не кохає мене більше... Розумієте? Я поїду з вами і постараюся бути доброю жінкою.
Він тут же поцілував їй руку.
— Наймиліша! Я таки думаю, що ви не при собі. Та завтра ви вже будете думати інакше. Бо ж насправді ви не кохаєте Карстерза.
Вона затято стиснула вуста, високо, по-королівському закинула голову.
А він тривожно дивився на неї.
— Якщо ви дійсно кохаєте його, то це безглуздо — тікати зі мною, — промовив.
Стиснула пальцями його за зап’ястя.
— Але я мушу! Ви не розумієте, Гаррі! Ви мусите мене забрати! Хіба ви не хочете бути зі мною?
— Звичайно, хочу, але не тому, що вам забаглося втекти з дому. Це все стає якимсь безглуздям!
— Це все жахливо... жахливо! Ніколи в житті я не була такою нещасною! Як би я не хотіла бути такою нерозважливою та себелюбною!
Лавлейс замислився на мить, вони саме підійшли до її ложі, та оскільки люди стали повертатися на свої місця, він відчинив двері і провів її всередину.
— Послухайте, люба! Це найбожевільніший план, який я бодай колись чув, але якщо вже ви наважилися, то мусите йти до кінця. Приходьте завтра ввечері до мене додому! Беріть із собою якомога менше багажу. В мене все готово, ми одразу ж виїдемо до Дувра. Згодом, як мине час, то ви, сподіваюся, забудете Річарда й трохи прихилитеся до мене.
— Ви дуже, дуже добрі, Гаррі! Я все так і зроблю, як ви кажете, і ще — мені дуже шкода, що від мене стільки прикрощів! Я для всіх якесь суцільне лихо, краще б я вмерла! Ви ж насправді мене не кохаєте, і я буду тільки тягарем!
— Але я таки кохаю вас! — запевнив він її, але в глибині душі гірко шкодував, що аж так палко закохався. — Тепер я покину вас, серце моє, бо ваш чоловік може повернутися будь-якої миті. — Він легенько поцілував їй руки. — A demain[93], найчарівніша!
Як вона досиділа останній акт, поняття не мала. Лавінія так хотіла повернутися до свого затишного дому, який уже ось-ось перестане бути її домом. Тепер голова в неї боліла так само, як у Річарда боліла вже тижнями. Понад усе їй хотілося припасти до плеча свого чоловіка, ось воно тут — таке рідне, хотілось захисту його обіймів. Але ж Дік закоханий в Ізабеллу Феншо, думала вона, тому їй слід сидіти прямо і незворушно та всміхатись у відповідні моменти.
Нарешті вистава скінчилася! Завіса опустилася перед Арчером, той кланявся, а зала заходилась тупотінням та оплесками. Завіса знову піднялася... Що? Ще не кінець? Але, ні! Це тільки містер Ґаррік виводить місіс Клайв. Коли ж уже нарешті кінець?
Місіс Флемінґ підвелася, отже, пора йти. Хтось накинув Лавінії на плечі плаща — Річард, востаннє. Містер Голт провів і посадив їх із кузиною до екіпажу. Він сам і містер Флемінґ взяли собі портшези, тож з дамами поїхали тільки Річард і Трейсі. Флемінґи мали ночувати в друзів на Брук-стріт, якраз неподалік од Ґросвенор-сквер, тож коли вони висадять Гаррієт, залишиться проїхати всього кілька ярдів.
Лавінія замислилася, чому Трейсі вирішив поїхати саме з ними. Чого йому треба? Може, хоче попередити Річарда про її намір втекти? Але ж він так мало знає, як воно все насправді!
Вже у Вінчем-Гаусі вона спинилася перед сходами, перш ніж піднятися до себе, і побажала чоловікам добраніч. До Трейсі просто кивнула, але Дікові простягнула руку. Він узяв її долоню, поцілував. Лавінія зауважила, які холодні в нього пальці і які вогненно гарячі вуста. Він випустив руку, і леді повільно рушила до своєї кімнати.
Його Світлість спостерігав за нею крізь лорнет. Коли вона зникла з поля зору, герцог озирнувся і критично глянув на Річарда:
— Якщо ви тільки так цілуєте жінку, то я співчуваю Лавінії.
Річард стиснув губи. Він узяв запалений свічник і повів Його Світлість до вітальні.
— Я припускаю, ви прийшли не про це зі мною поговорити?
— І правильно припустили, Річарде. Я прийшов відкрити вам очі.
— Ви занадто добрий.
Його Світлість поклав капелюха на стіл і сів на бильце крісла.
— Хтозна, може, я й такий. А вас, певно, зацікавить той факт, що Лавінія має намір утекти з нашим галантним другом капітаном.
Річард уклонився.
— Ви знали це? — здивувався герцог.
— Безперечно.
Ендовер глипнув на нього.
— То чи можна запитати: а як ви збираєтесь цьому запобігти?
— Ніяк.
Вираз обличчя Його Світлості годі було описати. На мить йому відібрало мову, а потім повернувся його лютий сарказм.
— Ну то хоч не забудьте провести її до карети! — протягнув він. — З вами тут, їй-богу, здуріти можна!
— Мені шкода. Але на таке є рада, — значущо відповів Карстерз.
Трейсі проігнорував цей натяк.
— Я бачу, вам байдуже до того, втратите ви її чи ні? Як і до того, що вона зганьбить своє ім’я?
— Моє ім’я, гадаю.
— Наше ім’я! Хіба можна ще якось зганьбити ваше ім’я?
Річард побілів, і його рука інстинктивно потягнулася до шпаги.
Трейсі дивився на нього.
— Ви гадаєте, що я поганитиму своє лезо об вас? — спитав він зовсім тихо.
Річард забрав руку з ефеса, вперся очима в лице співрозмовника.
— Ви знаєте? — нарешті спитав він цілком спокійно.
— Ви дурень, — лагідно відповів Його Світлість. — Ви дурень, якщо гадали, ніби я не знав цього одразу.
Річард притулився до камінної полиці.
— Ви ніколи не вважали мене невинним? Ви знали це ще того вечора? Ви здогадалися?
Герцог глумливо посміхнувся.
— Знаючи обох Карстерзів, я міг запідозрити тільки вас, — проказав зневажливо.
— Боже мій! — скрикнув Карстерз. — Чому ж ви не сказали про це раніше?
Очі герцога широко розкрилися.
— Це вас засмутило... еге? Я знав, що так і буде. Я спостерігав за вами, угу. А ці дурні навіть не подумали зазирнути глибше. Усі як один повірили, що Джон — махляр. Джон! Вони слухняно це проковтнули і ніколи й не здогадувалися про правду.
— Принаймні ви не повірили?
— Я? Та ні. Знаючи вас як слабодухого дурня, а його — як дурня донкіхотського покрою, — я одразу все зрозумів.
— А проте, ви скинули провину на нього, а я, їй-богу, так хотів, щоб ви мене викрили!
— Отже, ви й самі тоді це зауважили. Зізнаюся, що не розумів того героїзму. Та й чому я маю лізти не в своє діло? Які докази я мав?
— Чому ви бодай не заперечили? Яким був ваш мотив?
— А по-моєму, це ясно як божий день.
Річард збентежено втупився в нього.
— На Бога, Річарде, ви справді трохи тупий. Чи ж я не сказав, що Джон — дурень донкіхотського покрою? Але хіба я казав, що він слабодухий?
— Тобто... ви хотіли, щоб Лавінія вийшла заміж за мене, а тоді — вичавити з мене все, що вам заманеться? — поволі вимовив Карстерз.
Тонкий ніс Його Світлості наморщився.
— Ви грубіян, — дорікнув.