— То вам було вигідно, щоб Джек став вигнанцем? Ви гадали, що я загребу його гроші. Та ви... ви...
— Мерзотник? Але ж визнайте, що я принаймні чесний мерзотник. А ви — нечесний святий. Краще вже буду сам собою.
— Я знаю, що в цілому світі годі знайти когось настільки ницого, як я! — люто відрізав Карстерз.
Його Світлість відверто глузував:
— Дуже мило, Річарде, але, по-моєму, трохи пізно. — Замовк, мовби щось раптом спало йому на гадку. — Тому, певно, ви й дозволили Лавінії покинути вас? Ви відкриєте правду в п’ятницю, так?
Річард кивнув.
— Я не маю права її тримати. Вона обирає свій шлях.
— Вона знає? — різко.
— Вона завжди знала.
— Зараза! А я й не здогадувався! — Він помовчав. — Так, я розумію шляхетність вашої настанови щодо неї. Дуже шкода, але не зможу вам потурати. Хоч би там що, я не дозволю сестрі занапастити себе.
— Вона однаково себе занапастить — якщо залишиться зі мною.
— Пхе! Спливло сім років — кому тепер яке діло, хто з вас тоді змахлював? Хоч раз поведіться по-чоловічому і зупиніть її!
— Вона кохає Лавлейса!
— То що з того? Вона легко вгамується.
— Ні. Я не можу попросити її залишитися... Це надто себелюбно.
Його Світлість розгнівався.
— Їй-богу, ви дурень! Та попросіть її! Примусьте! Викиньте Лавлейса зі свого дому й перестаньте вже врешті корчити героя!
— По-вашому, я хочу її втратити? — вигукнув Карстерз. — Я тому не стану їй на дорозі до щастя, бо надто її кохаю!
Герцог крутнувся і взяв капелюха.
— Шкода, що не зможу приєднатися до вашого героїзму. Певно, доведеться мені взяти справу в свої руки, як завжди. Господи, але ви мусите привчити її до послуху, мій добрий Діку! Лавінія водить вас за ніс, відколи ви побралися, а вона з тих жінок, які хочуть пана! — Він підійшов до дверей і відчинив їх. — Я прийду завтра і сподіваюся застати вас уже розсудливішим. А вони збираються втікати аж десь під вечір, я знаю, що Лавлейс обіцяв на третю завітати до Маллабі. Є час завадити їм.
— Я не втручатимуся, — повторив Річард.
Його Світлість глумливо посміхнувся.
— Ви вже сказали. Тепер це моє завдання. На добраніч.
Розділ XXIV
Річард грає чоловічу роль
Прокинувшись уранці, леді Лавінія навряд чи почувалася тією жінкою, що зібралася втекти від чоловіка з коханцем. На серці їй було тяжко, від гірких думок голова йшла обертом. Не змогла навіть випити свій шоколад, та від вилежування було ще гірше, тож вона швиденько сковзнула з ліжка й дала покоївці себе вдягнути. Потому вона повільно рушила до свого будуару, а думки її були всі про те, де зараз Річард і що він робить. Сіла біля вікна, дивилася на площу й аж покусувала край хустинки, щоб не розплакатись.
Річардові було так само невесело. Він теж не торкнувся свого шоколаду, а глянувши на червоне м’ясо за сніданком, ледве затамував нудоту. Подужав хіба випити маленьку чашечку кави й одразу пішов у будуар до дружини. Визнавав перед собою, що поводиться як слабак і краще йому уникати дружини, але врешті-решт поступився бажанню бачити її і постукав у білі двері.
Серце Лавінії мало не вискочило з грудей. Як добре знала вона цей стукіт!
— Заходьте! — запросила вона, намагаючись виглядати спокійною.
Річард зайшов і зачинив за собою двері.
— О! Доброго ранку! — усміхнулася вона. — Ти хотів поговорити зі мною, Діку?
— Я? Так. А запрошення від Карлайла в тебе?
Це, певно, був невдалий привід. Лавінія відвернулася, ледве стримуючи сльози.
— Я... Певно, воно в моєму секретері, — спромоглася вимовити. — Я пошукаю.
Встала й відімкнула бюрко, повернувшись спиною до чоловіка.
— Це неважливо, — кивнув Карстерз. — Я просто не міг його знайти. Прошу, не переймайся!
— О, та нічого страшного, — відповіла, висипаючи жменю листів перед собою. — Так, ось воно. — Підійшла до нього, простягаючи запрошення.
Карстерз подивився на цю золотокосу голівку, на маленьке личко з опущеними додолу очима, і на червоні, жалібно стиснуті вуста. Господи, як же він без неї житиме! Він механічно взяв листа.
Лавінія повернулася і рушила від нього, і тут Річардові мовби стрілила раптова думка. Він жбурнув нещасне запрошення на підлогу.
— Ні, Боже мій, ти не зробиш цього! — раптом закричав він.
Лавінія зупинилася, затремтіла.
— Ох, що ти маєш на увазі? — тремтливо пролебеділа вона.
Туман у його голові враз розсіявся, все стало ясно. Лавінія не втече з Лавлейсом. Два кроки — і він уже біля неї, схопив за плечі й розвернув обличчям до себе.
— Ти не покинеш мене! Ти розумієш? Я не житиму без тебе!
Лавінія зойкнула — це був зойк полегшення, радості й подиву заразом — і припала до чоловіка.
— О, прошу, благаю: пробач мені й дозволь залишитися з тобою! — заридала вона, вчепившись за вилоги його сурдута.
Карстерз міцно, шалено її обійняв й підняв над землею; і хоч шовки на сукні м’ялися, вона не опиралася. Їй тепер було не до шовків. Вона палко цілувала його у відповідь і часом схлипувала.
Коли Карстерз нарешті зумів вимовити ще щось, окрім того, як сильно її кохає, то зажадав знати: чи ж кохає вона його?
— Звісно, кохаю! — проворкувала. — Я завжди, завжди тебе кохала, тільки була такою егоїсткою, такою неуважною!
Він поніс її до канапи і посадив собі на коліна, пробував зазирнути в очі. Але вона сховала лице в нього на плечі.
— То, значить, ти ніколи не кохала того цуцика? — здивовано спитав він.
Її рука лагідно лягла йому на плече.
— Ах, Діккі, ні! І ти... не кохаєш ту страшну місіс Феншо, правда?
Він ще більше здивувався.
— Місіс Феншо? Боже милий, ні! Хіба ти таке подумала?
— Думала... думала! Ти ж учащав до неї, а тим часом був такий холодний до мене. Як я могла не думати?
— Холодним до тебе? Найдорожча моя, невже справді?
— Так, справді, був таким... А мені було так гірко, що подумалось — я ж така нерозважлива і така вредна, тож ти тому мене й розлюбив. І не знала, що робити. А тоді ти сказав, що хочеш зізнатися. І я просто з досади сказала, що не залишуся з тобою. Але я ніколи, ніколи так не думала. А коли зрозуміла, що ти чекаєш, коли я від тебе піду, я не знала, що мені далі робити!
Він заспокійливо поплескував її по плечу.
— Серденько моє, не плач! Я ж і гадки про це не мав, бо ж був певний, що ти кохаєш Лавлейса. Навіть не сумнівався в цьому. Чому ж ти не сказала мені правди?
На цих словах вона підняла голову і глянула на нього.
— А хіба я могла? — спитала вимогливо. — Я була впевнена, що ти кохаєш Ізабеллу Феншо. Я зрозуміла, що мушу піти, але ж не могла зробити цього сама... І тому... Звісно, я зібралась тебе покинути. І вчора ввечері я сказала Гаролду, що втечу з ним, та він, здається, не дуже зрадів, як почув, що я кохаю тебе. О Діккі, любий, ти ж скажеш йому, що я нікуди з ним не тікатиму, скажеш?
Він не міг стримати сміху.
— Аякже, скажу. Ой, серденько, як по правді, то мені його шкода!
— О, він недовго сумуватиме, — філософськи промовила. — Він кохає так поверхнево, розумієш! Але ти, Діку, чому ти так часто покидав дім? Чому так часто їздив до місіс Феншо?
Його обличчя споважніло.
— Вона знала Джека. Познайомилася з ним у Відні. Я хотів вислухати все, що вона може мені розказати. І більше ні про що не міг думати.
— О Діккі! Якою... безбожно дурною я була! І ти через це був такий холодний. А я думала... О, любий мій!
Він знову пригорнув її до себе.
— Моя бідолашна кохана! Місіс Феншо — надзвичайно добра леді, але кохати її!.. — І виціловував любу руку. — Я кохаю, і завжди кохав зовсім іншу особу: неслухняну, нестерпну, свавільну, вперту, чарівну маленьку...
Леді Лавінія охопила його за шию.
— Від таких слів я почуваюся такою дуже, дуже жахливою! Я справді була неслухняна...
— І будеш такою ще не раз, — сміючись мовив він.