— Ні, ні! Я постараюся бути хорошою!
— Я не хочу, щоб ти була хорошою! — запевняв її Річард. — Я хочу, люба, щоб ти лишалася собою! — Леді Лавінія, полегшено зітхнувши, вивільнилася з його обіймів і стала на ноги.
— Як це чарівно — бути знову щасливою, правда! — проказала безтурботно. — Це ж тільки подумати: ще півгодини тому я хотіла вмерти! — Вона підійшла до дзеркала і поправила волосся.
Річард тривожно дивився на неї.
— Лавініє, чи ти до кінця розумієш, що я розповім усім правду про все наступної п’ятниці? — спитав він.
— Так, звісно ж, розумію... Це дуже прикро, але думаю, ти це зробиш. Сподіваюся, люди хоч не відмовляться нас упізнавати.
— Ніхто ніколи не відмовиться впізнавати тебе, люба.
Вона аж засяяла.
— Ти справді так думаєш? Ну, може, зрештою, це буде не аж так жахливо. І тобі ж хочеться повернути Джека, знову бути з ним, правда? Так, я знала, що хочеться. О, то незабаром уже все буде добре, я впевнена!
Його Світлість Ендовер встав досить рано і швиденько вирушив з дому. Він викликав портшез і звелів везти на Стренді, де мешкав якийсь полковник Шеперд. Півгодини він провів у нього, а коли виходив, то на герцогських вустах світилося вдоволення. Він не одразу взяв портшез і ще прогулявся до парку на Сент-Джеймс у товаристві Дера, який власне й влаштував сім років тому оту злощасну вечірку з партією в карти.
Дера приємно заінтригувала найновіша Річардова затія.
— Як думаєте, що там може бути, Бельмануаре? — зацікавлено спитав він. — Він же й вам написав?
— Так, я отримав якесь повідомлення від Карстерза. Ага, пригадую, те запрошення приніс мені Ендрю.
— Ну, то що це означає? Запрошений Фортеск’ю, і ще Давенант. Це прецікаво.
— Дорогий Дере, я не довірена особа Річарда. Але невдовзі ми все почуємо. Я не охочий до утаємничень. Але приємно буде знов усім зійтися... Фортеск’ю і Давенант, кажеш? Дивина! Я чув, що Еванс і Мілворд теж отримали замовл... запрошення. Має бути дуже цікаво.
— Напрочуд цікаво, — підтвердив Дер. — Ніхто ж і уявити не може, до чого це все!
— Ага, — тонкі вуста Його Світлості здригнулися.
По обіді він навідався до Вінчем-Гаусу, його провели в бібліотеку.
Річард сидів там і щось писав, але як тільки побачив герцога, одразу підвівся й рушив назустріч.
Його Світлість був вражений, що Карстерз був цілком щасливий.
— Маєте радісний вигляд, Річарде!
— Так і є, — усміхнувся швагер.
— Дуже приємно це чути. Я бачив Шеперда.
— Шеперда? — здивувався Карстерз.
— Полковника, начальника Лавлейса, мій дорогий Річарде. Можете сподіватися на від’їзд капітана Гаролда з важливою місією, скажімо, за сорок вісім годин.
— Можете сподіватися на від’їзд капітана Гаролда набагато швидше, Трейсі, — промовив Карстерз, зблиснувши очима.
Герцог підійшов ближче.
— Вона втекла? — майже просичав він.
— Втекла? Ні! Вона зараз у вітальні з ним.
— З Лавлейсом! І ви це дозволяєте? Ви стоїте і глипаєте, як інший чоловік...
— Прощається з моєю дружиною, але я за таким не підглядаю, як бачите.
Гнів згас в очах Його Світлості.
— Прощається? То ви нарешті все між собою з’ясували?
— Ми виявили, що обоє помилялися, — люб’язно відповів Карстерз.
— Я дуже радий чути такі слова. Сподіваюся, надалі ви будете до Лавінії трохи суворіший.
— Сподіваєтеся?
— Сподіваюся. А мені, думаю, все ж не варто скасовувати домовленість — певно, Лавлейсу краще таки на якийсь час забратися з міста.
— Чому ж, не маю нічого проти його присутності, — уклонився Річард.
Його Світлість ледве кивнув і взяв капелюха.
— Ну то мені більше нічого робити в цій справі.
Він пронизав поглядом Карстерза.
— Вона не кохала його?
Річард відповів щасливим смішком.
— Вона кохає мене.
Тяжкі повіки знов опустилися.
— Ви уявити не можете, який я радий. Якщо вона справді кохає вас, то вона в безпеці. Я не думав, що Лавінія на таке здібна. Передавайте їй мої вітання. — Він узявся за ручку дверей, та раптом ще щось пригадав.
— Вважаю, що не конче мушу бути в п’ятницю у Вінчемі? — запитав з насмішкою.
Річард спаленів.
— Не конче.
— Тоді ви вже мені пробачите, якщо я не прийду. Маю інші, важливіші справи... Хоч і не хотів би пропускати таку героїку, — мугикнув собі. — Оревуар, добродію Річарде!
Річард радо попрощався.
За якийсь час він почув, як рипнули вхідні двері, подивившись у вікно, побачив, що капітан Гаролд Лавлейс їде геть.
Тепер Річард чекав на містера Варбуртона, якого вирядив на пошуки Джона ще кілька днів тому. Він мав би вже бути, думав собі Річард, хіба, може, його затримали. Річард з нетерпінням чекав на новини про брата, хотів нарешті його побачити. Але водночас боявся цієї зустрічі; він гнав од себе думку про те, як має глянути в очі Джекові, в його холодні... навіть зневажливі очі. Це було нестерпно, тому він думав, що Джек не здатний сердитися чи ображатися...
— Містер Варбуртон, сер.
Карстерз озирнувся і кинувся до гостя.
— Ну що там? Га?
Містер Варбуртон безпорадно розвів руками.
— На жаль, містере Карстерз.
Річард схопив його за руку.
— Що ви маєте на увазі? Він не... вмер?
— Не знаю, сер.
— Ви не змогли його знайти? Кажіть негайно!
— На жаль, ні, сер.
— Але ж «Шашки»... Він казав... Хіба ж вони там нічого не знають?
— Ні, містере Карстерз. — Містер Варбуртон витягнув табакерку. Дуже повільно видобув звідти жменьку тютюну, струснувши залишки з кінчиків пальців. — Хазяїн, Чедбер, — чесний чоловік, хоч йому й бракує почуття гумору, то він не бачив мілорда вже добрих півроку. Ото якраз відтоді, коли я їздив до мілорда повідомити про смерть графа.
— Але, Варбуртоне, він не встиг десь далеко поїхати? Він не вмер? Правда ж, ні?
— Ні, ні, паничу Дік, — заспокоїв правник. — Ми почули б, якби його вбили. Думаю, він знов подався за кордон. Він часто говорив про подорож.
— За кордон? Боже, не дай мені знову його втратити! — Він сів на крісло, упершись головою в руки.
— Містере Карстерз, я вас прошу, не впадайте в розпач, бодай поки що. Ще ж немає жодних доказів, що він покинув країну. Насмілюся припустити: ми вже дуже скоро його знайдемо. Чедбер гадає, що він мав би знов навідатися до заїзду. Ну, годі, паничу Дік! — Він підійшов до нього і поклав руку йому на плече. — Ми знайдемо його, навіть не сумнівайтесь! Тільки годі... Йому було б гірко бачити вас в отакій зажурі, паничу Дік!
— Якби я міг бодай щось йому відшкодувати! — простогнав Річард.
— Ну, гаразд, а хіба ж не це ви збираєтеся робити? Він не хотів би, щоб ви так себе мучили! Він так любив вас! Прошу вас, годі!
Карстерз зненацька підвівся й підійшов до вікна.
— Дуже прошу, пробачте, містере Варбуртон. Я пережив просто пекельний тиждень.
Варбуртон підійшов до нього і став поряд.
— Паничу Дік, ви знаєте, я ніколи особливо про вас не дбав. Ну, не так, як...
— Як дбали про нього.
— Еге, саме так, сер!.. А останні роки, то, мабуть, був і суворим. Я хотів би вибачитися за всякі несправедливі думки про вас, а може, й упередження. Я... може, ніколи як слід і не розумів вас. От, сер.
Він голосно висякався, а тоді взяв Річарда за руку.
Річард Карстерз мав безліч справ на той тиждень. Треба було все підготувати, придбати будинок для Лавінії, а Вінчем-Гаус ретельно вимити й прибрати, перш ніж прибуде новий власник. Лавінія в якусь мить вирішила змиритися з неминучим і просто вже насолоджувалася всіма цими клопотами. Новий будинок на Ґрейт-Джермін-стріт вона назвала чудовим і одразу ж заходилася скуповувати для нього дорожезні меблі та керувати облаштуванням. У своєму спокутному настрої вона навіть хотіла виїхати в понеділок з чоловіком до Вінчема, щоб залишитись пліч-о-пліч з Річардом аж до тієї доленосної п’ятниці, але він не дозволив і наполіг, аби вона побула в містечку, поки він не повернеться. Отож вона радісно пурхала від Ґросвенор-сквер до Джермін-стріт, дуже заклопотана і цілком щаслива.