Карстерз мав вирушити в понеділок і добратися до Вінчема наступного вечора. Їхав разом з Ендрю, якому треба було в Ендовер. Юний Його Вельможність, бувши добре під чаркою, знову з кимось почубився за якусь леді, тож через дуель у Барн-Елмз, а також через просто-таки величезні борги вирішив за краще втекти з міста й усамітнитися. Трейсі зник з містечка ще серед тижня, ніхто не знав, куди він подівся, але більшість вважала, що герцог поїхав у Шотландію.
Нарешті настав ранок понеділка, ясний і погожий. Ніжно попрощавшись з дружиною, обережно втерши їй сльози, Річард сів зі своїм швагром у велику подорожню карету. Ендрю вже значно побадьорів і вийняв з одної кишені скриньку гральних костей, а з другої — колоду карт, отак він хотів розважитись у нудній і втомливій подорожі.
Розділ XXV
Його світлість Ендовер полонить королеву
Діана стояла на старому дубовому ґанку і тримала батіжок, а через руку перекинула собі пишний шлейф від плаття. Міс Бетті стояла поруч, гордо позираючи на племінницю.
Очі Діани здавалися тітці темнішими, ніж будь-коли, а уста — трагічнішими. Вона знала, що дівчина, як сама ж сказала, «смертельно сумує за цим містером Карром». Хоч би як вона намагалася розрадити Діану, її лице вперто залишалося сумним; на якусь мить дівчина могла повеселіти, але потім сміх уривався і вона замовкала. Тож багато разів міс Бетті махала п’ястуком на відсутнього Джона.
Тепер Діана зітхнула і всміхнулася до тітки.
— Ви б здивувалися, якби побачили, як вправно Гарпер керує кіньми, — сказала. — Нам його просто Бог послав. Набагато кращий, ніж той дурний Вільям.
— Так, це правда, — погодилася міс Бетті. — Подумати лише, моя любонько: він був конюхом у сера Г’ю Ґрандісона. Я бачила листа, якого сер Г’ю написав твоєму татусеві. Надзвичайно вишукане послання, повір мені, дитино.
Діана кивнула і спостерігала, як новий конюх скаче на коні. Слуга спішився і, торкнувшись капелюха, став чекати на наказ своєї міс.
Діана підійшла до присадкуватого коня, погладила його по лискучій шиї.
— Ми їдемо сьогодні до Ешлі, тітонько, — мовила вона. — Я вже так хочу назбирати ягід, а Гарпер каже, що десь там неподалік їх дуже рясно вродило.
— Люба моя, прошу: тільки не натомися, не заїжджайте далеко, і я бачу, що й дощ скоро почнеться, ти ж там замерзнеш!
Діана засміялася з такого.
— Ой, ні, тітонько! Який дощ — на небі майже ні хмаринки! Але ми не поїдемо далеко, обіцяю. Тільки до Кросдаунського лісу й назад.
Вона саме поставила ногу конюхові на руку, як вийшов містер Боулі, щоби подивитися на її їзду.
— Справді, моя люба, треба й мені завтра поїхати з вами, — заговорив він. — Вже сто років, як ми не їздили разом.
— О татусю, а чому б тобі не поїхати зі мною ще сьогодні? — заохочувала батька Діана. — Я б так хотіла!
Тітку вразило, що Гарпер чогось ураз стривожився. Тож міс Бетті здивовано позирала на нього. Однак коли містер Боулі відмовився, вона не зауважила в обличчі конюха нічого особливого й вирішила, що, мабуть, їй щось здалося.
Отже, помахавши рукою, Діана рушила, а конюх їхав за нею на певній відстані. Але міс Бетті було якось неспокійно. Мовби недобре передчуття пробилося у душі, а коли вершники зникли за поворотом, їй шалено захотілося кинутися за ними, покликати племінницю назад. Та відразу ж себе стрепенула, от, мовляв, це ж вона просто стара жінка і занадто вже турбується за Діану. Та все ж спинила брата, коли той повертався до дверей, і взяла його за руку.
— Зачекай, Горацію! Ти ж, правда, частіше їздитимеш з Ді?
Він дуже здивувався.
— Тебе щось непокоїть, Бетті?
— Ох, непокоїть. Ну, так, трохи. Мені не подобається, що вона їде сама, тільки з конюхом, а ми ж не знаємо цього чоловіка.
— Дорога моя, я отримав найкращі рекомендації від сера г’ю Ґрандісона, а він точно не рекомендував би того, кому не можна довіряти. Ти ж бачила того листа!
— Так, так. І справді, я якась дурна. Але ж надалі ти таки їздитимеш з нею, правда?
— Звісно, я супроводжуватиму свою донечку, коли матиму час, — з гідністю відповів він, і цим їй довелося задовольнитися.
Діана неквапом їхала доріжкою вздовж високих дерев і живоплотів, що мінилися буйними барвами. Осінь розмалювала листя тьмяно-золотим і полум’яним, коричневим і червоним упереміш із жовтогарячим, та ще подекуди мідним — де траплялися букові дерева. Все довкола було мов у казці — надто прекрасне, щоб бути справжнім; дерева змикалися в неї над головою, але подекуди пробивалося сонячне проміння, і закурена стежина здавалася всипаною золотом.
Живоплоти ще стояли зелені, а поміж ними видно було поля. І тут вони натрапили на ягоди — чорними і червоними був просто встелений берег по той бік придорожнього потічка. Діана притримала коня і вже готова була зіскочити на землю:
— Дивіться, Гарпере: ось ягоди! Нам не треба далі їхати.
— Те місце, про яке я вам казав, зовсім близько відціля, міс, — наважився заперечити.
Вона постояла.
— А хіба нам цих мало?
— Ну, добре, міс, як уже хочте. Але ті інші куди ліпші. Шкода так їх там і лишити.
Діана нерішуче поглянула на дорогу.
— А це не дуже далеко?
— Ні, міс, десь зо чверть милі, а далі стежкою он туди до лісу.
Та все ж вона таки вагалася.
— Я не хочу пізно вертатися, — мовила вона.
— Ні, міс, то ж близенько. Я от подумав, що ми ж можемо вернути через поля Чорлі.
— Поза млином? Хм...
— Так, міс. Зразу за ним — лужок, от прямо по ньому можна доїхати аж додому.
Її очі зблисли.
— Чвалом? Дуже добре. Але поквапмося.
Вона вдарила коника п’ятами, й обидва вершники стрімко рушили вперед, з-під листяного покрову виїхали на дорогу, вгорі синіли небеса, обабіч простягалися пасовиська. Незабаром показався ліс, а за хвильку вони вже їхали стежкою, що завертала вбік від дороги. Гарпер слідував за Діаною, під’їжджаючи щораз ближче. Майже несвідомо вона пустилася швидше. Навколо не було ні душі.
От уже й поворот, тепер Гарпер був просто біля неї.
Їй аж дух перехопило від якогось незрозумілого страху, Діана напнула віжки.
— Я не бачу тут жодних ягід! — кинула вона.
— Правильно, міс. Он вони там, тре’ зайти в ліс. Якщо злізете з коня, можемо пройтися туди і я вам покажу.
Проказав це найшанобливішим тоном. Діана заспокоїлась і спішилася. Гарпер, уже стояв на землі, узяв її коня й прив’язав разом зі своїм до дерева.
Діана підібрала поділ сукні й пішла через ожинові кущі, куди він указував. Він притримував їх рукою, щоб відкрити шлях, і от вони зімкнулися за їхніми спинами, геть затуливши дорогу. Ягід там не було.
Серце Діани закалатало, усі її страхи знов ожили, але вона ніяк цього не показала, бо хотіла, щоб він знову притримав зарості й випустив її.
— Нема тут жодних ягід, самі бачите.
Вона розвернулась і спокійно рушила до кущів.
Тоді — а як саме, потім уже ніяк не могла згадати — хтось схопив її ззаду, і не встигла вона поворухнутися, як на голову накинули довгу шовкову хустину і тісно зав’язали рот, а якась рука, мов залізна, міцно й непорушно тримала її.
Несамовито пручаючись, вона змогла висмикнути одну руку і люто вдарити нападника тонесеньким нагаєм. Але після короткого спротиву вона втратила свій батіжок, а руки, попри весь опір, їй зв’язали за спиною.
Тоді викрадач перекинув її через спину і, не промовивши й слова, пішов далі в ліс.
Діана не ворушилася, зберігаючи сили, щоби потім ними скористатися, але її зав’язані очі горіли страхом і люттю. Вона помітила, що її несуть не в глиб лісу, а околицею, і не здивувалася, коли вони вийшли на ту саму дорогу, але вже за поворотом.
З жахом побачила вона на дорозі карету й одразу здогадалася, що її чекає. Мов крізь туман побачила біля дверцят якогось чоловіка, а потім її втягнули в карету і кинули на м’які шовкові подушки. І тепер вона як могла трималася, щоб не знепритомніти. Діані потрохи стало легше, вона почала дослухатися до того, що відбувалося зовні.