Тут вона впізнала знайомий воркітливий голос:
— Відв’яжи їх і прив’яжи оце до сідла. — Далі запала тиша.
Вона чула кроки: хтось повертався. Щось пробурмотів Гарпер, тут відчинились дверцята і впустили Його Світлість Ендовера в карету. Екіпаж колихнувся і рушив.
Трейсі дивився на неї, ледь усміхаючись до тих блискучих очей, що так сердито вп’ялися в нього.
— Дуже-дуже перепрошую, міс Боулі. Дозвольте звільнити вас од цього шарфа.
Кажучи це, він розв’язав вузол, і шовк спав їй з лиця.
Вона мовчала, добираючи слів, аби виповісти свій гнів; нарешті червоні вуста розтулилися — й показались міцно стиснуті білі зубки.
— Ви покидьок! — прошипіла йому. — О, ви покидьок і боягуз! Розв’яжіть мені руки!
— Залюбки. — Він нагнувся і взявся до тугого вузла.
— Сердечно прошу мені пробачити, що ви мусите терпіти такі страшні незручності. Певен, згодом ви самі визнаєте, що так було треба.
— О, якби тут був чоловік, що міг би помститися за мене! — лютувала вона.
Його Світлість розтягував тісний вузол.
— Назовні є троє, — м’яко відповів він. — Але я не думаю, що вони прислужаться вам.
Він зняв пута і сів у кутку, милуючись нею. Його погляд упав на її зап’ястя в синцях, Трейсі одразу спохмурнів і нахилився до неї.
— Повірте, я цього не хотів, — мовив він і торкнувся її рук.
Вона відкинула його руку.
— Не торкайтеся мене!
— Вибачте, люба. — Він знов сперся на спину.
— Куди ви мене везете? — вимогливо спитала, пробуючи приховати страх у своєму голосі.
— Додому, — відповів Його Світлість.
— Додому! — Вона недовірливо розвернулася, щоби поглянути на нього, зазирнути йому в очі.
— Додому, — повторив він. — До нас додому.
Надія вмерла.
— Ви смішний, сер.
— Це майстерність, моя люба, яку найважче опанувати.
— Сер... містере Еверард... ким би ви не були... якщо у вас є бодай іскорка мужності, лицарства, якщо ви бодай трохи про мене турбуєтеся, то висадіть мене негайно!
Ніколи ще вона не здавалася йому прекраснішою, жаданішою. Її очі сяяли від невимовних сліз, м’які й ясні, трагічні вуста навіть намагалися всміхнутися.
— Здається, жодна з цих ознак мене не стосується, — пробурмотів Його Світлість і спитав, чи почне вона тепер плакати. Йому ніколи не подобались жінки, які плачуть.
Але Діана була горда. Вона зрозуміла, що ні від сліз, ні від благань не буде жодної користі, і вирішила не втрачати самовладання, принаймні в його присутності. Трейсі здивувався, побачивши, як вона майже бадьоро розправила сукню та вмостилася серед подушок.
— То оскільки ви такі непорядні, сер, прошу мені сказати: що ви хочете зі мною вчинити? — Тон був невимушений, навіть добродушно-глузливий, але герцог, людина на диво прониклива, вгадав у тому голосі переляк.
— Не хвилюйтеся, люба, я хочу одружитися з вами, — відповів він і вклонився.
Стиснуті пальці її аж побіліли.
— А якщо я відмовлюся?
— Не думаю, що ви відмовитеся, люба.
Вона задрижала.
— Я відмовляюся! — випалила вона.
Від його усмішки на ці слова в неї аж кров у жилах похолонула.
— Трошки потерпіть, і я певен, що ви радо вийдете за мене, — сказав він.
Її величезні очі були повні зацькованого відчаю, обличчя пополотніло, пересохлі вуста розтулилися.
— Я гадаю... ви... дуже пошкодуєте... коли приїде... мій батько.
Але він так поблажливо усміхнувся, аж їй кров вдарила до лиця.
— А він приїде!
Його Світлість люб’язно перепитав:
— Справді? Та я й не сумніваюся в цьому, Діано. Він навіть знає, куди приїхати.
— Він знайде дорогу, навіть не думайте!
Вона засміялася з упевненістю, якої насправді зовсім не мала.
— Та чого ж. Я навіть буду радий його вітати, — запевнив Його Світлість. — Але не думаю, що він відмовить мені, коли попрошу вашої руки.
— Не думаєте? — Діана й собі глузливо глянула.
— Ні, люба моя. Дещо може його... переконати.
— Хто ви?
Його плечі затряслися від такого звичайного для нього беззвучного сміху.
— Я є кількома людьми одразу, дитино.
— Я так і думала, — відповіла спокійно. — І сер Г’ю Ґрандісон з-поміж них?
— Ах, то ви здогадалися?
— Та то ж очевидно, сер. — Наслідувала вона його саркастичний тон.
— Так. Це було майстерно, похвалю себе.
— Справді, надзвичайно.
Йому ще з жодною жінкою не було так приємно спілкуватися, як-от зараз із нею. Інші ридали і благали, лаялись і підлещувались, а це вперше зустрів таку, що відбивалася словом на слово, обертаючи проти нього його ж таки зброю.
— Ким ви ще маєте честь бути? — спитала, позіхнувши.
— Я містер Еверард, дитино, і герцог Ендоверський.
Крутнула головою і блиснула очима.
— Я чула про вас, сер, — проказала спокійно.
— І, певно, скоро почуєте ще більше.
— Цілком можливо, Ваша Світлість.
Тепер вона зрозуміла, що то була за така загадкова шпага з короною на інкрустованому ефесі. Цікаво, подумала собі, чи досі ця шпага у Джека і де він сам. От якби його привело сюди якесь чарівне провидіння — він зараз їй так потрібен! Не було нікого, хто міг би її оборонити; вона була в необмеженій владі безжального розпусника, чию репутацію добре знала і чия присутність сповнювала її жахом і безмовною ненавистю. Діана дуже сумнівалася, що батько зможе її знайти. Якби тільки Джек був в Англії! Він знайде її, вона вірила.
Його Світлість нахилився до неї, поклавши тонку білу руку їй на коліно.
— Моя люба, не будь дурненька, я не така погана партія.
Його ніжний голос викликав у неї огиду. Зіщулилась і відсунулась.
— Заберіть руку! — схвильовано скомандувала. — Не торкайтеся мене!
Він тихо засміявся, і при цих звуках вона опанувала свій страх і повернулася до глумливого тону.
— Що ж це таке? Де ваша галантність? Прошу, Ваша Світлість, триматися на відстані!
Її увагу привернула кобура на стінці карети. Діана зразу відвернулася, сподіваючись, що ворог не помітив її інтересу. Та мало що могло сховатися від очей Його Світлості.
— Мені дуже жаль, та мушу вас засмутити. Вона порожня.
Мовби неохоче торкнулася кобури, щоби пересвідчитися.
— Ця? О, я здогадалася, Ваша Світлосте!
Він дедалі більше захоплювався силою її духу. Хіба є десь ще така сама дівчина?
— Мене звати Трейсі, — зауважив він.
Вона щось собі подумала і схилила голову набік.
— Мені не подобається ваше ім’я, сер.
— Коли мене хрестили, ніхто не думав вам догодити, — зауважив байдужо.
— Та певно що так, сер, — сказала вона. — Ви могли б бути моїм батьком.
Це був влучний удар, і на мить брови Його Світлості зсунулися. Потім він розреготався.
— Мерсі за комплімент, мадемуазель! Я в захваті від вашої дотепності.
— Повірте, я просто дуже схвильована. А можна спитати, коли ми маємо прибути туди, куди їдемо?
— В Ендовері маємо бути десь по восьмій, люба.
Отже, дорога довга.
— Сподіваюся, ви потурбувалися про якісь харчі на дорогу? — спитала, позіхнувши. — Ви ж не захочете показувати мене в придорожніх заїздах, правда?
Він здивувався з її непохитної мужності.
— Звичайно, ми зупинимося біля заїзду, люба, і мій слуга принесе вам поїсти. Це буде приблизно через годину.
— Так довго? — насупилась. — Ну то, з вашого дозволу, я трохи посплю. По-моєму, досить нудна видалася мандрівка.
Вона посунулась у сам куточок, схилилась на подушки і заплющила очі.
От вона й перехитрувала Його Світлість. Бо як можна освідчуватись дівчині, що прикидається сплячою, хоч мала б якось впиратися, намагатися втекти. Трейсі, якому точно не бракувало почуття гумору, і собі вмостився в кутку. Так вони поволі й їхали...