Сер Ентоні знов повернув монокль до зібрання. На лиці його було видно легкий подив.
— Усіх цих джентльменів? — люб’язно перепитав він. — Боже, Боже!
— О ні, ні, сер! Не всіх... Тільки містера... е...
— Фадбі, — мовив шанований купець і побачив, як сер Ентоні холодно йому вклонився. Тоді сам одразу скочив на ноги, сперся одною рукою на стіл і повільно та якось стражденно зігнувся. Сер Ентоні схилив голову. І тут, на радість усім, містер Фадбі знову, і то ще врочистіше, вклонився. Містер Геджес зауважив, що в сера Ентоні посмикуються губи. Він зачекав, поки містер Фадбі вгамується, і став розказувати далі:
— Так... містере Фадбі і містере...
— Мій секретар! — відрізав Фадбі.
Сер Ентоні напрочуд люб’язно всміхнувся до містера Чілтера та знов розвернувся до містера Геджеса.
— Розумію. Грабіж серед білого дня, кажете ви?
— За білого дня! — гаркнув містер Фадбі.
— Е... так, так, — втрутився мер, побоюючись, що вже вкотре за цю чверть години почнеться та сама історія спочатку. — А ви часом не бачили якогось такого коня, як оце описував... містер... Чілтер?
— І це найбільше здивувало, — поволі промовив Карстерз, — адже я щойно придбав таку саму. — Він підняв одну брову та обвів поглядом присутніх, запитливо усміхаючись.
— Та ну! — вигукнув містер Фадбі. — Оце так!
— От тобі на! Який дивний збіг! Дозволю собі спитати, де ви її купили і в кого?
— Кобила стала моєю власністю години зо дві тому. Я купив її дорогою сюди в одного обідранця. Ще й здивувався, звідки в нього така чудова ще й чистопородна кобила, але й звернув собі увагу, що йому дуже кортить її збути з рук.
— Йому кортіло, бо він знав, що його за нею впізнають, — люб’язно пояснив містер Фадбі.
— Безсумнівно. Хочете на неї подивитися? Я пошлю свого слугу...
— О ні, ні! — вигукнув мер. — Ми й не думали так обтяжувати вас...
— Та я б залюбки, — уклонився Джек, щиро сподіваючись, що містер Фадбі не наполягатиме показати йому Дженні, яка — він був певний — зрадить його своєю надто палкою прихильністю.
— Ні, ні, сер Ентоні, повірте, зовсім немає потреби, але дякую вам за все. Містере Фадбі, якби ви таки описали самого нападника, я велів би виготовити оголошення.
— Опишіть його, Чілтере! — буркнув містер Фадбі.
Містер Чілтер раптом усміхнувся.
— Звичайно, сер! — сказав він бадьоро. — Це страшенний грубіян, а що вже височезний...
— Який на зріст? — урвав секретар. — Футів шість?
— О, саме так, — збрехав містер Чілтер. — І товстун.
Джек здвигнув плечима.
— Товстун, кажете? — перепитав люб’язно.
— Ще й який, — підтвердив містер Чілтер. — І так лихословив, так уже лаявся, і то таким грубезним голосиськом.
— Ви, здається, не роздивилися його обличчя?
Містер Чілтер знітився.
— Я бачив його рот і підборіддя, — сказав він, — і помітив довгий шрам біля вуст. Е... унизу.
Карстерз мимоволі погладив своє бездоганно гладеньке підборіддя. Або цей маленький служака — вигадник від природи, або з якоїсь причини він не хоче, аби розбійника впіймали.
— Ну, сер Ентоні? — сказав мер. — Чи відповідає цей опис тому чоловікові?
Мілорд задумливо насупився.
— Високий, — повільно промовив він, — і товстий, кажете, ба навіть товстенний, так, містере Чілтер?
Містер Чілтер стривожено повторив свої слова.
— Ага! І довгий шрам... так, це, безперечно, він. А ще, — зухвало додав мілорд, — він зизуватий на ліве око. Найпотворніший розбійник — як не дивись.
— Схоже, що так, сер Ентоні, — сухо зазначив мер. Він один не зміг сліпо повірити в цю байку і здогадувався, що джентльмен просто розважається, розігруючи їх. Проте він анітрохи не протестував: чим швидше скінчиться ця марудна тяганина, тим ліпше. Тому він поважно занотував усі свідчення, мовляв, що це для того, аби легше спіймати злочинця, і приготувався забиратися геть.
Клерк підвівся і поплескав старосту по плечу, і той поважний добродій щось пробурчав, стріпнувся після майстерної бездіяльності й попрямував за мером до порога.
Містер Фадбі підвівся.
— Сумніваюся, що колись знову побачу свої гроші, — з досадою проказав він. — Якби ви, Чілтере, не були такий...
— Дозвольте мені запропонувати вам понюшку тютюну, містере Чілтер, — м’яко вставив мілорд, простягаючи свою оздоблену коштовним камінням табакерку. — Безперечно, сер, ви ж таки хотіли б подивитися на мою кобилу?
— Я не знаюся на конях, — фиркнув містер Фадбі. — А мій слуга тямить у них, ще й як тямить. — Він глузливо вишкірився.
— Ну то запрошую пройтися зі мною до стайні, зробіть мені таку честь, містере Чілтер. Варто пересвідчитися, що це та сама кобила. Містер... е... Фадбі — моє шанування.
— Що ж, містере Чілтер, ви мене дуже засмутили, — сказав Карстерз, коли вони вийшли в садок.
— Я, сер? О... е... засмутив вас, сер Ентоні?
Він звів очі та побачив, що джентльмен сміється.
— Так, містере Чілтер, навіть образили: ви описали мене товстуном!
Чілтер мало не знепритомнів.
— Ви, сер, — пролебедів він, ошелешено глипаючи.
— А ще — нібито я лаюся по-чорному та лихословлю і що в мене шрам від рота до підборіддя.
Містер Чілтер оторопів.
— То це були ви, сер, увесь час? Це ви нас перехопили? Це ви той, хто рвонув за дверцята?
— Так, я той самий негідник. Ще раз прошу мені вибачити, що так незграбно прочинив ті дверцята. А тепер скажіть мені: нащо ви все те понавигадували? Аби замилити їм і так сонні очі?
Вони поволі пішли далі. Маленький служака геть почервонів.
— Присягаюся: не знаю, сер, хіба що... хіба що ви мені сподобалися... і...
— Я бачу. Це надзвичайна доброта з вашого боку, містере Чілтер. Цікаво: що мені зробити для вас, аби віддячитись?
Секретар знову зашарівся, але гордо скинув голову.
— Дякую, сер, але не варто.
Вони були вже біля стайні. Карстерз відчинив двері, обидва зайшли.
— То чи не приймете ви це на знак моєї прихильності, сер?
Містер Чілтер розглянув смарагдовий перстень, який сяяв і блискотів до нього в долоні мілорда. Чоловічок глянув у сині очі та почав затинаючись:
— Справді, сер... я...
— Це мені дісталося чесно! — наполягав. — Будь ласка, містере Чілтер ви ж не образите мене відмовою? І збережете це на пам’ять про того товстуна, що трохи пошарпав вас на дорозі?
Чілтер прийняв дар тремтливими пальцями.
— Сердечно вам дякую...
— Заради Бога. То я вдячний вам за таку люб’язну поміч... Ходімо поглянете на мою Дженні! Ну ж бо, дівчинко? — На звук його голосу кобила затупала у стайні, стала іржати та несамовито бити копитом.
— Я нічого не розумію, сер: якщо вже ви грабіжник, чому вшанували мене своєю довірою — чому ви довірилися мені? Але... я вдячний.
Промовляючи це, містер Чілтер взяв мілорда за руку і ще раз, вдруге в житті, відчув її твердий, добрий потиск.
— О, ваша честь! Ви загубили ваш смарагд!
— Ні, Джиме, я його віддав.
— Ви... ви... віддали його, сер?
— Угу. Маленькому павучку.
— Ал-ле...
— А ще він назвав мене товстуном.
— Назвав вас товстуном, сер? — перепитав приголомшений слуга.
— Так. Товстезним товстуном. До речі, маєш знати, що я купив Дженні сьогодні у Фіттерінґу в одного нестерпного грубіяна, який обчистив містера Джмеля.
І він двома словами усе переповів Джимові. А коли скінчив, то слуга з відчаєм похилив голову.
— Я певен, ви ніколи так і не станете мудрим, сер, — пробурчав він.
— Я? А що я не так зробив?
— Нащо ви оповідаєте це всім павукам, сер? Отеє дуже вже необачно. Він як пити дати прохопиться тому жирному джентльмену, і вже незабаром ціле місто полюватиме за нами.
— А оце свідчить тільки про те, що ти дуже мало знаєш цього павучка, — спокійно відповів мілорд. — Подай-но мені пудру.