Тварина була вже геть загнана, і він знав це, але вони мусили квапитися. І вона слухала його рук, хоч уже не дихала, а хрипіла, великі лагідні очі налилися сльозами.
Та от нарешті ці величезні ковані ворота; навіть у темряві він роздивився, що вони міцно замкнені. Він спішився і подався шукати шпарину в огорожі, крізь яку можна було б просунутися разом із Дженні.
Розділ XXVII
Мілорд заходить через вікно
Його Світлість герцог Ендоверський подав знак лакеям, і серце Діані стерпло, коли ті покидали кімнату, дбайливо замикаючи за собою двері. Вона вдала, що їсть персик, старанно очищала його, але пальці мов заклякли й задубіли. Трейсі відкинувся на спинку крісла, прижмурено спостерігав за нею. Ось доїла персик і звелася на ноги, тримаючись за спинку високого різьбленого стільця. Діана звернулася до нього боязким, хоч удавано-легковажним голосом:
— Ну, сер, я поїла і смію сказати, що дуже зморилася. Будьте ласкаві, проведіть мене до вашої економки.
— Моя люба, — відповів він, — я б з великою радістю... якби вона в мене була.
Дівчина гордовито підняла брови.
— То хоча б служниця у вас повинна бути, — наполягала. — Якщо вже я мушу залишатись у вашому домі, то маю право лягти спати.
— Ви так і зробите, дитино, на все свій час. Але не позбавляйте так поспішно мене свого чудового товариства. — Він встав і, взявши її за руку, безмовно підвів до невеличкого диванчика з низькою спинкою в іншому кінці великої кімнати.
— Якщо хочете щось мені сказати, Ваша Світлосте, то прошу відкласти це до завтра. Зараз я не в гуморі.
Він розсміявся.
— Ви досі така холодна до мене, дитино?
— А я не хочу бути інакшою, сер.
У нього загорілися очі.
— Ви так вважаєте? Ви ще побачите, як помиляєтеся, моя люба. Ви можете мене зненавидіти, можете полюбити, але тої крижаної байдужості точно позбудетеся. Дозвольте показати, що за спиною у вас канапа.
— Я бачу, сер.
— То сідайте.
— Не марнуйте часу, я не сяду. — Він ступив до неї на крок і так глянув, що вона зразу й присіла.
Він вдоволено кивнув.
— А ви кмітлива, Діано.
— Чому ви так фамільярно говорите зі мною?
Трейсі вмостився собі біля неї й поклав руку на спинку дивана, пальцями торкаючись її плеча. Дівчина ледве тамувала крик. Вона в пастці, зовсім безпорадна, нерви її не витримували.
— Ні, солоденька! Годі цих софізмів. Ану, поміркуйте гарненько: чи варто вам гнівити мене?
Вона сиділа напружена й мовчазна.
— Я кохаю вас... О, то ви аж здригаєтеся. Але настане день, коли такого не буде.
— І це ви називаєте коханням, Ваша Світлосте? — і в її голосі змішалося презирство і мука.
— Та якось так, — незворушно відповів він.
— То Бог вам у поміч! — і затремтіла на саму думку про того, хто кохає її геть інакше.
— От, може, Він і поможе, — відповів люб’язно. — Але ми відійшли від суті. А вона ось у чому: ви хоч зараз підете до своїх покоїв... гм... озброєна ключем, але тільки якщо присягаєтеся, що завтра вийдете за мене заміж.
Бліда як смерть, вона спробувала підвестися, але тонкі пальці міцно тримали її за плече й не давали встати.
— Ні, моя люба. Сидіть.
Діана почала тратити самовладання, намагалася звільнитись од цієї ненависної руки.
— Та ви якийсь звір! Відпустіть мене!
— Коли дасте мені відповідь, моя люба.
— Відповідь буде «ні»! — закричала вона. — Тисячу разів ні!
— Подумайте...
— Я вже подумала! Я скоріше вмру, ніж вийду за вас!
— І таке може бути. Але смерть тобі не світить, моя гарненька, — мурмотів їй на вухо зловісний голос. — Добре собі поміркуйте, перш ніж відповісти: чи ж не краще вийти за мене з усіма почестями, аніж...
— Ви диявол! — прошептала задихано і стала нестямно озиратися, як би то втекти. Високе вікно було відчинене, вона зрозуміла це по тому, як колихалась завіса. Але між вікном і Діаною був Його Світлість.
— Ви ж поміркуєте про це краще, дитино? Пам’ятайте, завтра буде пізно. Ваш шанс — тепер. Бо, як по правді, — він узяв понюшку тютюну, — мені зовсім байдуже, будете ви нареченою чи ні.
Різким рухом вона вирвалася від нього й кинулась до вікна. В одну мить він спохопився, спіймав її і розвернув до себе.
— Не так швидко, моя люба, так ви не врятуєтеся.
Обійняв її за талію, пристрасно притягуючи до себе. До смерті налякана, дівчина в нестямі вдарила схилене над нею лице.
— Пустіть мене, як ви смієте так мене безчестити? Господи, та відпустіть мене!
Він притискав її до себе, однією, мов залізною, рукою, тримаючи за зап’ястя, а другою — за плечі.
— Заради самого себе я триматиму вас, — усміхнувся він і зазирнув їй у прекрасне стражденне обличчя, у ці надзвичайні очі, що благально дивилися на нього, і на ці чутливі тремтячі губи. Ще мить — і він припав до її вуст.
Вона не могла ні боронитися, ні кричати. Діану опанувала смертельна слабкість, вона вже ледве дихала.
— Бог свідок, уже пізно! — прошипів він. — Доведеться вам здатися, мадам... тепер вам ніщо не допоможе.
І тут сталося щось несподіване. Вже з останньою відчайдушною спробою звільнитися вона простогнала ім’я того, хто, на її думку, був десь за сотні миль звідси, за морем, аж тут просто біля них почувся різкий, крижаний від люті голос:
— Ви обманюєте самі себе, Бельмануаре, — прозвучало незворушно.
Вилаявшись, Трейсі відпустив дівчину і розвернувся обличчям до того, хто вдерся в його обитель.
На тлі темних завіс зі шпагою в руці та з жагою помсти в синіх очах стояв мілорд.
Трейсі став пильно вдивлятися у прибульця, і потроху замість люті на його лиці проступав чистий подив.
Діана не могла повірити власним очам, приголомшена таким поворотом подій, але просто кинулася до рятівника:
— Слава Богу! Слава Богу! О Джеку!
Він пригорнув її й посадив на канапу.
— Серденько моє, хіба ж ви сумнівалися, що я прийду?
— Я думала, ви у Франції! — схлипнула вона, опустившись на подушки.
Тут Карстерз розвернувся до Його Світлості.
Трейсі вже отямився від здивування й оглядав його крізь лорнет.
— Це несподівана радість, мілорде, — протягнув він зухвало.
Діана здригнулася від такого його тону й глянула на Карстерза.
— Я помітив вашу шпагу в кутку за вами, Ваша Світлосте! — гаркнув Джек і, скочивши до дверей, крутнув ключа у замку й кинув його собі в кишеню бриджів.
Діані він здався якимсь чужим: ані тобі іскри сміху в синіх очах, ані шляхетної ввічливості, такої завжди йому притаманної. Обличчя бліде, вуста гнівно стиснуті, ніздрі роздималися.
Його Світлість недбало знизав плечима.
— Дорогий Карстерзе, чого це я маю битися з вами? — спитав він так, мовби й зовсім не був роздратований.
— Я передбачав таку відповідь, Ваша Світлосте. Тому я захопив ось це!
Джек устромив шпагу в дерев’яну підлогу і там її залишив, лезо загойдалося.
Трейсі недбало взяв її, а тоді глянув на ефес.
Потім судомно стиснув те руків’я і пронизливо глянув на Джека.
— Я до ваших послуг, — спокійно промовив і поклав шпагу на стіл.
У мілордових очах пригас лютий блиск, на вустах з’явилася легка переможна усмішка. Він швидко скинув прекрасний оксамитовий сурдут, жилет і піхви, зняв важкі брудні чоботи. Підгинаючи складки манжетів, чекав, коли буде готовий Його Світлість.
Наче вві сні, Діана бачила, як відсувають стіл, як вимірюють відстань, чула дзвін криці об крицю.
Мілорд, покружлявши якусь мить, одразу атакував, швидко вдарив і відстрибнув, герцог відповів блискучою квінтою[97]. Мілорд граційно парирував у третій позиції[98] і тихо підсміювався.
Дівчина, розтуливши уста і широко розплющивши очі, сиділа на канапі і спостерігала за кожним новим випадом. Їй не раз здавалося, що Карстерза вже от-от прониже ворожа шпага, але якимсь дивом щоразу герцогське лезо наражалося на сталь.
97
Так званий п’ятий захист у фехтуванні — від удару в голову: рука зігнута в лікті, лезо над головою у більш-менш горизонтальному положенні, гарда холодної зброї виставлена назовні і дещо вище за вістря.
98
Позиція фехтувальника, коли рука зі зброєю висунута вперед, лезо скероване до нижньої частини обличчя супротивника, кисть на рівні верхньої частини живота долонею вниз.