— А де я ж мав бути, по-твоєму?
— А по-моєму, мені байдуже, братику. Я ж не на службі в тебе.
— Річард тут чого?
— Оце допит! Він тут, бо підвозив мене, якраз теж їхав до Вінчема. Ще питання?
— Це було б без толку, — знизав плечима Трейсі. — То я вбив того юного дурника?
Ендрю з огидою глянув на брата.
— Ні, не вбив. На щастя, ти його лише трохи зачепив.
— Дорогий мій, звідки така незбагненна приязнь до Карстерза?
Ендрю крутнувся на п’ятках, кинувши через плече:
— Може, він і махляр, та він з біса чудовий хлопець. Слово честі! Він мало не заколов тебе, коли я ввійшов! — і мугикнув, згадуючи цю блискучу мить.
— Він мало не заколов мене разів десять, — відповів Трейсі, міцніше перев’язуючи собі руку. — Він і б’ється як десяток чортів. Але вже геть вибився з сил.
Герцог пройшов за Ендрю і став дивитися згори вниз на свого непритомного ворога.
Діана з викликом глянула на нього.
— Відійдіть, Ваша Світлосте! Тут вам більше нічого робити!
Він витягнув табакерку і взяв понюшку тютюну.
— То он воно які справи, моя люба. А я й не знав.
— Можна подумати, що якби знали, то поводилися б зі мною інакше?
— Аж ніяк, дитино, — відповів, клацнувши кришкою табакерки. — Просто це для мене невеличкий сюрприз. Здається, йому в усьому таланить. — Він знову був одійшов, аж раптом будинок знову сполошив гучний дзвоник.
Ендрю, наливаючи собі коньяку, спинився з пляшкою в руці.
— Громи небесні! А в нас, здається, вечірка! Хто ж тепер? — Він поставив склянку і вийшов з кімнати, тримаючи пляшку. Почулися здивовані вигуки й голосний сміх, за мить у кімнату вскочив О’Гара, в чоботях зі шпорами, у важкому дорожньому плащі. Швидко обійшовши гурт, він присів на коліно біля мілорда. Перебігся по кожному очима. Потім глянув на Річарда:
— Живий?
Річард кивнув, уникаючи суворого, стривоженого погляду.
О’Гара нахилився над пораненим другом.
— Він поранений?
Відповіла Діана:
— Тільки трішки, сер Майлз, але знов те саме плече. Він зморився після їзди... Містер Карстерз каже, що він знепритомнів од виснаження.
О’Гара дуже лагідно підсунув одну руку під плечі мілорду, а другу — йому під коліна, а тоді підняв і поніс так легко, мовби ніс дитину. Він поклав пораненого на канапу, серед подушок, які вже встигла порозкладати там Діана.
— Тут йому буде зручніше, — сказав, дивлячись на неї. — А ви цілком у безпеці, дівча?
— Цілком... Він з’явивсь саме вчасно... і бився за мене. — Вона по-дитячому витирала очі. — Я... так кохаю його, сер Майлз... А тепер от чую, що він граф! — і зітхнула.
— Ну, дівча, це ж нічо’ не міняє, як я розумію. Надіюсь, ви будете разом щасливі.
Вона дуже довірливо всміхнулася крізь сльози.
О’Гара розвернувся і зустрівся поглядом з Річардом, що стояв трохи віддалік, і позирав на свого брата. Він прямо глянув О’Гарі в очі.
— І що?
— Нічо’, — ущипливо відповів ірландець і підійшов до лорда Ендрю, що саме затято сперечався з братом.
Карстерз повернувся до брата і став мовчки дивитися на нього.
Діана раптом радісно скрикнула.
— Він приходить до тями! Він поворухнув головою! О Джеку, любий, подивися на мене! — вона схилилася над ним, любовно зазираючи в очі.
Повіки мілорда затремтіли і розплющилися. Якусь мить він пильно вдивлявся в неї.
— Що тут... Діана!
Вона обвила його й цілувала в уста. Потім підняла йому голову, щоб зазирнути в сині очі.
Рука мілорда піднялася, і він міцно пригорнув її до себе. Через мить вона вивільнилася і стала збоку. Джекові очі, досі здивовані, зупинилися на братові. Він намагався підвестися, спершись на лікті.
— Чи я сплю? Дік! — В його голосі звучала надзвичайна радість. Річард прожогом кинувся до нього, намагаючись вкласти на подушки.
— Джеку, братику... ні, ні... лежи спокійно!
— Лежати спокійно? — скрикнув мілорд, спустивши ноги долі. — Анітрохи! Мені вже добре, тільки голова трохи крутиться. Звідки ти тут взявся? Це ж ти вибив мою шпагу, правда? Так? Всюди сунеш свого носа, як те щеня! Дай-но мені на хвильку руку!
— Але нащо вам вставати? — благально прозвучав лагідний голос у нього над вухом.
— Щоб обійняти вас, моя люба, — відповів він, і так і зробив.
Тут його погляд натрапив на розпашілий у суперечці гурт біля столу: Ендрю сварився голосно й обурено, Трейсі — холодно-саркастично, О’Гара — розлючено.
— Люди добрі! — вигукнув мілорд. — Звідки вони всі тут взялися?
— Точно не знаю, — розсміялася Діана. — Сер Майлз прибув оце кілька хвилин тому, а той другий джентльмен прибув з містером Карстерзом.
— Так, я пам’ятаю його... Це ж Ендрю, еге, Діку? Чорт забирай! Як він виріс! Але за що вони там чубляться? Майлзе! Майлзе, та послухай же!
О’Гара рвучко розвернувся.
— Ого! А ти, бачу, встав. — І підійшов до Джека. — А тепер сідай!
— Раз ти так наполягаєш, то сяду. Ти як тут опинився?
О’Гара нахилився, щоби поправити подушку під пораненим плечем товариша, а тоді, схилившись на спинку, весело на нього подивився.
— Слово честі: приїхав верхи!
— Але як ти дізнався? Де...
— Це через того юного негідника Девіда, — сказав він. — Моллі досадувала й бурчала цілу дорогу до Фрезерів, що от, мов, дитина буде недоглянута, та ще те, та оне, ну то ми й пробули в гостях якусь там годину, а тут вона як схопиться — дома, каже, щось сталося. І ти вже ніяк її не вгамуєш отаку. Що ж мав робити? То й вирядились назад. Вернулися якраз, коли Боулі мав вирушати. Він розказав нам цілу ту історію, а я ж собі маю свого Синього Пітера, осідлав його вмить і погнав за тобою. Але я завертав трохи не туди, та й кінь той не такий уже шустрий, ото я й прибув аж тепер.
— Та ти приїхав не набагато пізніше за мене, — сказав Джек. — А я ще добрячі півгодини згаяв надворі, шукаючи діру в огорожі для Дженні. Вона зараз у повітці, аж там, у далекому кутку двору, я накрив її своїм плащем. Ох, вона теж добряче втомилася.
— Я про неї подбаю, — пообіцяв О’Гара.
До кімнати зайшов Ендрю, незграбно вклонився мілордові і мало не заїкався. Карстерз простягнув руку;
— Боже, Енді! Я ледве впізнав тебе!
На мить завагавшись, Ендрю засміявся й потиснув простягнуту руку. Але мілорд не міг не помітити цього, хоч і короткого, вагання.
— Я... перепрошую. Зовсім забув, — промовив сухо.
Ендрю сів біля нього, почервонівши по самі вуха.
— Ай, дурниці, Джеку! Я просто дурний незграба і нічого такого не мав на увазі!
Річард, зробивши крок уперед, став якраз серед свічок;
— Буду вам усім дуже вдячний, якщо ви всі послухаєте мене одну хвилинку, — оголосив він.
Лорд Джон виступив уперед.
— Дік! — викрикнув застережливо і кинувся б до нього, але рука О’Гари схопила його за плечі й відтягнула назад.
— Ану схаменися, — проричав Майлз. — Дай йому сказати!
— Притримай язика, О’Гара! Діку, один момент! Я хочу з тобою поговорити!
Річард на нього навіть не глянув.
— Я хочу розповісти вам дещо, що треба було розповісти... ще сім років тому...
— Я тобі забороняю, раз і назавжди! — втрутився мілорд, вириваючись із ручищ О’Гари.
Майлз нахилився над ним.
— Диви, мій хлопчику: якщо не триматимеш язика за зубами, то я тобі його знайду чим припнути, та й по всьому!
Мілорд щось буркнув.
Діана ніжно поклала руку йому на долоню.
— Будь ласка, Джоне! Будь ласка, заспокойся! Чому б не дати містерові Карстерзу щось своє сказати?
— Ти не знаєш, що він наробить! — аж сичав Джек.
— Насправді, тут і міс Боулі, і сер Майлз, і Ендрю так само нічогісінько не знають, — протягнув герцог. — То, може, я розкажу цю історію, Річарде?
— Дякую, не треба мені ваших послуг, — відповів холодно. — Але тебе, Джоне, попрошу заспокоїтися.
— Не заспокоюся! Ти не...