— А доведеться, — і О’Гара безжально затулив йому рот рукою. — Починай, Карстерзе!
— Заради міс Боулі почну з того, що сім років тому я зі своїм братом пішов на вечірку, де грали в карти. Я змахлював. Він узяв провину на себе. І відтоді цей тягар лежить на ньому, бо я виявився великим боягузом, аби зізнатися. От і все, що мав сказати.
— То он чого ви хотіли бачити мене в п’ятницю? — відрубав О’Гара.
Річард безмовно кивнув.
— Так, я хотів усім про це розповісти.
— Хм! Радий, що ви бодай тепер нарешті вирішили зіграти по-чоловічому!
Люто лаючись, Джек випручався й розвернувся до свого друга.
— Ти забагато береш на себе, О’Гаро!
І, похитуючись, підвівся і непевним кроком підійшов до Річарда, став біля нього.
— Дік багато вам розповів, але не все. Ніхто з вас не знає причин, чому ми так вчинили. Але ви добре його знаєте, щоб розуміти: то мусили бути дуже вагомі причини, якщо він дозволив мені взяти на себе його провину. Якщо хтось хоче щось сказати з цього приводу, то хай краще говорить це мені... тут і зараз! — його очі зловісно блищали, коли він це говорив, обводячи поглядом усе товариство. Його погляд спинився на незворушному О’Гарі. Потім він розвернувся і простягнув руку братові з тим характерним для нього задумливим усміхом.
— І ти ще можеш зі мною говорити? — пробурмотів Річард, опустивши очі.
— Та, їй-богу, Діку, не будь такий смішний! — І схопив брата за неслухняну руку. — Ти зробив би те саме для мене!
Ендрю проштовхнувся вперед.
— Ну, я от не розумію, нащо це зводити тут старі рахунки! Діло було давно, яка тепер кому різниця? Забули — й кінці в воду. Ось вам моя рука, Діку! Боже! Не можу ж я повернутися спиною до того, за чиї гроші жив усі ці роки! — Він нестримно зареготав і потис Річардові руку.
Мілордові очі благально спинилися на О’Гарі. Ірландець нехотя ступив уперед.
— Було б справедливо сказати вам, Річарде, що я зовсім не згоден з Ендрю. Однак і те правда, що тепер я набагато кращої про вас думки, аніж... сім років тому.
Річард напружено дивився на нього.
— То ви й не вірили, що він винний?
О’Гара розреготався.
— Навряд чи!
— І знали, що то я?
— Та, певно, мав собі якісь підозри.
— Я хотів... О, як би я хотів, аби ви їх тоді озвучили!
О’Гара підняв брови, і навколо ненадовго запала тиша; порушив її сам Ендовер, виступивши вперед так, як умів лише він. Герцог оглянув товариство, зупиняючись оком на кожному.
— Один, два, три... чотири, п’ять... — рахував він. — Ендрю, скажи, щоб накрили на п’ятьох у їдальні.
— А ти не залишишся? — здивовано спитав його брат.
— Я вже повечеряв, — з холодним спокоєм відповів Трейсі.
Якусь мить О’Гара мовчав, а потім розсміявся. Усі запитально подивилися на нього.
— Христом Богом присягаюся! — пирхав він. — Ну здуріти можна, хто ще де бачив отакого потішного злочинця! «Накрийте на п’ятьох!» От, а бодай йому!
— Чи я маю сказати «шість»? — незворушно перепитав Його Світлість. — Що, може містер Боулі зробить мені таку честь і складе нам компанію?
О’Гара посерйознішав.
— Ні, не зробить! Він задовольнився тим, що доручив цю справу мені, а сам повернувся до Літлдіна.
— Шкода, — уклонився Його Світлість і повернувся до мілорда, який, обійнявши Діану, пильно дивився на нього.
— Я бачу, як усе склалося. Вітаю вас, Джоне. Не можу стримати жалю, що не заколов вас тоді на дорозі. Дозвольте зауважити, що ви досить вправно б’єтеся.
Мілорд неохоче вклонився.
— Звичайно, — спокійно вів далі Його Світлість, — ви так само шкодуєте, що не позбулися мене. Співчуваю. Але хоч би як ви мене зневажали, з якою б огидою і ненавистю не ставилися до мене, не слід це демонструвати, якщо не хочете, щоби про нас пішли чутки, та й про міс Діану не забуваймо. Терпіти не можу отаких нікчемних трагедій. Тож, сподіваюся, ви залишитеся тут на ніч як мої гості... Ендрю, будь ласкавий: накажи підготувати окремі спочивальні... Потім можете ніколи навіть не підходити до мене... сподіваюся, так воно й буде.
Мілорд не стримав посмішки.
— Дякую Вашій Світлості за гостинність, яку, на жаль, — він зиркнув на зморене обличчя Діани, — мушу таки прийняти. А щодо всього іншого — згода. Я так само терпіти не можу нікчемних трагедій.
Діана засміялася.
— Ви всі такі манірні! — сказала вона. — Я йду спати!
— Тоді я проведу вас, — швидко сказав Джек і подав їй руку.
Вона зупинилася біля Його Світлості і повернулася до нього.
Трейсі низенько вклонився.
— На добраніч! Містер Карстерз здогадається, які покої я підготував для вас. Там чекає й служниця.
— Дякую, — сухо відповіла. — Я спробую забути про події цього дня, Ваша Світлосте. Бачу, ваша правда: ми не можемо показати світові нашу ворожнечу, інакше буде поголос. І скажу по щирості: мені буде не важко пробачити вам сьогоднішні кривди, бо вони привели до мене Джека. Якби я не потрапила в такі скрутні обставини, то ніколи більше його й не побачила б.
— Це правда, — уклонився Його Світлість, — усе обернулось на добре!
— Я б не сказала, що все, — відповіла вона й вийшла.
На мить у кімнаті запала тиша. Ніхто не знав, що сказати. І, як завжди, виручив саме Трейсі, порушивши незручну паузу.
— Пропоную перейти до їдальні, — закликав він. — Припускаю, нам доведеться зачекати, поки надійде Його Вельможність. О’Гаро, після вас!
— Одну секунду, — відповів Майлз. — Джекова кобила десь у повітці. Я пообіцяв, що припильную її.
— Ендрю! — покликав Його Світлість. — Коли ти скінчиш розпорядження щодо вечері, дай вказівку щодо Карстерзової кобили!
З-за дверей прозвучало слово згоди, і відразу той самий голос лорда Ендрю прокричав наказ комусь такому, хто точно був від нього далеко.
Загалом, вечеря відбулася цілком мирно. Його Світлість ґречно усміхався, Ендрю був галасливий і кумедний, О’Гара підтримував розмову. Річард переважно мовчав, але мілорд, уже безумно щасливий, невдовзі розворушив його і втягнув у бесіду, випитуючи всі новини за останні шість років.
О’Гара кілька разів ледве стримувався, щоб не розреготатися від власних думок. Ситуація склалася просто-таки анекдотична. От ці двоє — то вони запекло билися, а то вже сидять вкупі й любенько вечеряють. Ну як тут не дивуватись? А він же, було, навіть встиг подумати, що мілорд схильний до трагічної розв’язки і не захоче більше ні на мить лишатися в герцога.
Аж опівночі всі порозходилися спати, тільки двоє братів зосталися віч-на-віч. Тепер в їдальні стало дуже тихо, і на столі ще лишалися неприбрані залишки вечері. Мілорд постукував довгою ложкою для пуншу, знічев’я збовтуючи золоті краплі на дні чаші. Свічка освічувала його лице, і Річард, стоячи навпроти в тіні, міг добре його роздивитися. Йому здавалося, що не може налюбуватися братом. Вивчав кожну рису рідного обличчя і спостерігав за кожним рухом тонкої руки. Він помітив, що Джон трохи змінився, але не міг збагнути, як саме. Майже не постарів і був таким самим веселуном Джеком, як і в давні дні, але щось таки в ньому змінилося; О’Гара, зрештою, теж зауважив якусь ледь помітну скритність і стриманість.
Мілорд порушив незручну мовчанку. Відчувши, як на нього пильно дивляться, він жартівливо засміявся.
— Чорт забирай, Діку, а що це ми з тобою завстидалися, як ті школярі!
Але Річард не всміхнувся, і брат підійшов до нього.
— Нам обом не треба нічого з’ясовувати між собою, Діку. На чорта воно. Зрештою, ми ж завжди виручали один одного!
Він поклав руку братові на плече, Річард озирнувся до нього.
— Тільки що ж ти маєш думати про мене, — вихопилося в нього. — Боже мій, коли я це усвідомлюю...
— Знаю. Повір мені, Діку, я добре розумію, що ти відчуваєш. Але, прошу, забудь! Що було, те загуло.
Знову довга мовчанка. Лорд Джон забрав руку та й сів кінець столу, усміхаючись до Річарда.
— Я зовсім забув, що ти вже поважний татусь! Син?
— Так... Джон... на твою честь.
— Ого, це справді дуже мені лестить. Боже, хто б міг подумати: у тебе хлопчик, рідна кров! — Він розсміявся, крутячи лорнет.