Нарешті Річард усміхнувся.
— Хто б міг подумати: ти дядько! — і раптом усю нестерпну напруженість як рукою зняло.
Наступного ранку Річард повернувся до Вінчема, а Діана, Джек і О’Гара поїхали назад до Сассексу. Джек додому ще не повертався. Він наполягав на тому, що спочатку має обвінчатися, і тоді вже повернеться додому зі своєю графинею. Але дав кілька вказівок братові, як підготувати дім. Наостанок просив Річарда також розшукати одного міського купця на прізвище Фадбі, забрати від нього секретаря, Чілтера, і відіслати його у Вінчем. Усе це він вигукував уже з вікна карети.
Річард підвів Дженні, на якій мав їхати додому, аж до дверцят, і пробував впиратися:
— Але якого чорта, що маю я робити з тим секретарем?
— Віддай його служити Варбуртону, — легковажно порадив Джек. — Я знаю, що йому треба помічника... завжди треба було!
— Але, може, він не захоче приїхати...
— Роби, як я тобі кажу! — розсміявся брат. — Чекатиму зустрічі з ним у Вінчемі! Au revoir! — Він сховався за віконечком, карета загуркотіла по дорозі.
Розділ XXIX
Леді О’Гара тріумфує
Цілу ніч леді О’Гара неспокійно прокрутилася в ліжку, здригалася від кожного звуку і вслухалася, як повільно повзуть стрілки годинника, тож на ранок була ще втомленіша, ніж доти, і ще тривожніша.
Уночі вона уявляла всілякі жахіття, що могли трапитися з її чоловіком, і хоч з настанням дня жахи ночі поволі тануть, та все ж чимало їх залишилося, тож і ранок жінка провела в тривозі, все металася між вікном та воротами.
Не менше турбувався і Джим Солтер. Вночі він повернувся з Фіттерінґа, і ні його пана, ні сера Майлза дома не було, тільки перелякана й розгублена леді О’Гара, а весь будинок на ногах. Ніхто, а найменше бідолашна Моллі, не знав, куди подалися ті двоє. Тільки й могла сказати, що вчора вона з чоловіком застала в домі переполох і містера Боулі в юрбі наляканих слуг. Її чоловік пробрався до нього, і той на вухо оповів якусь історію. Отоді вже й О’Гара розхвилювався, поспіхом завів її в дім, сказав, що Джек поїхав доганяти Диявола, бо той викрав Діану. Сам О’Гара має вирушити Джекові на підмогу. Вже через десять хвилин її чоловік поскакав чвалом зі шпагою при боці та пістолетами при сідлі. Бідна леді благально скрикнула йому услід, але тут-таки й пожалкувала про це і сподівалася, що до О’Гари не долетів її голос.
Солтер прибув через півгодини, і легше уявити, ніж описати, як він почувався, коли довідався, що його улюблений пан поїхав битися. Він прагнув негайно вирушити за ним, але її вельможність леді категорично заборонила, досить, мовляв, і сера Майлза, щоб урятувати Джека, а от вона не може лишатися без жодного оборонця. В домі, крім самого Солтера, було ще п’ятеро сильних чоловіків, та він був надто поштивий, щоб зауважувати це для леді, зрештою, хазяїн не залишив йому жодних вказівок, тож він капітулював.
А на другий день він став для неї розрадником, та ще й дуже кепським, бо коли міледі песимістично припустила, що і Карстерз, і також її чоловік, безперечно, в біді, то слуга навіть не пробував її заспокоїти і похмуро погодився. Та обурено глянула на нього й відвернулася.
О четвертій по обіді вони обоє сиділи у вітальні й тривожно визирали на дорогу.
— Ох, то вже так пізно! — схвильовано зауважила Моллі.
— Так, міледі.
— Якби все було добре, то вони б уже повернулись, правда?
— Так, міледі.
Леді О’Гара тупнула ногою.
— Не кажи «так»! — закричала вона.
Джим був приголомшений.
— Вибачте, м’леді?
— Ти не повинен казати «так»! А може, вони поїхали довшим шляхом. Може, стомилися! Може, Дженні стала кульгати... Нічого не сталося!
— Так, м’... тобто я хтів сказати: Ваша Вельможність! — поспішно виправився Джим.
— Я не здивуюся, якщо з ними зовсім нічого такого й не сталося!
Він понуро кивнув, та, на щастя, леді цього не помітила і вела далі, уже радісно:
— Бо ж мій чоловік частенько казав, що з містера Карстерза чудовий фехтувальник, і...
— Ваша вельможність забуває, що він поранений.
Що вона хотіла на це відповісти, невідомо, бо в цю ж мить на подвір’ї під колесами карети затріщала жорства. Вона з Солтером одночасно кинулися до дверей і відчинили їх якраз тоді, коли під ґанок під’їхала пишна подорожня карета з гербом Вінчемів та в супроводі лакеїв у чорних із позолотою строях.
Міледі умлівіч майнула по сходах, один із лакеїв саме відчинив дверцята карети, подаючи руку містерові Карстерзу, той легко зіскочив, за ним і О’Гара — цілком здоровісінький.
Моллі кинулася в обійми чоловікові і пригорнулася до нього, не звертаючи уваги на слуг.
Джим Солтер поспішив до мілорда.
— Ви цілий, сер? — спитав сходу.
Карстерз всунув йому в руки капелюха і плаща.
— Та мови нема! Щоправда, «Еверард» ледь не вирядив мене на той світ! — і засміявся, побачивши нажахане обличчя Джима. Тоді розвернувся до Моллі, яка, утішившись, що з чоловіком усе добре, що він живий і здоровий, підійшла до Карстерза, тривожачись, як там його плече.
— О, дорогий Джеку! Майлз каже, що ви знову пошкодили ту саму рану! Ну скажіть, як же так сталося? От переконана, що ніхто з вас, таких ото поважних, не допетрав покликати лікаря, як то годилося б...
— Та годі тобі, серденятко! — урвав її чоловік. — Та ж там хіба тільки маленька подряпинка. Проведи його всередину і дай чогось випити! Оце якраз те, що йому зараз треба!
Моллі надула губи і розсміялася.
За елем Джек розповів про всі свої пригоди до тої миті, коли привіз Діану в Літлдін. А потому історію з дотепами і смішками продовжив О’Гара.
— То, Моллі, треба було бачити, як той бідолашний старенький Боулі не знав де себе діти, коли дочка назвала йому ім’я Джека! От, їй-богу, розхвилювався, страшне! А міс Бетті — я вже думав, що мене шляк трафить, так вона літала від Ді до Джека, мов здуріла з радості!
Моллі широко розкривши очі захоплено слухала і часом аж зітхала. Тоді вона схопилася на ноги, сплеснула руками й оголосила, що ж усе сталося так, як вона собі й думала!
— Про що це ти, солоденька моя? — перепитав О’Гара.
— Послухайте, сер: а чи ж не я казала, і то не раз: якщо змушу Джека лишитися в нас, то все владнається? А тепер, Майлзе, бачу, вийшло таки по-моєму!
— Пам’ятаю, якось справді була така мова, — визнав чоловік.
— Ага, якось! Та я завжди була впевнена, і це ж я вмовила вас лишитися, хіба ні, Джеку? — вимогливо питала вона.
— Так, вмовили, — погодився він. — Ви переконали мене, що як буду такий непоступливий і впертий, то Майлз заслабне і всохне.
Але Моллі не звернула уваги на те, що її чоловікові ті слова не дуже сподобалися.
— От бачите, все завдяки мені... — Вона спинилася, щоб жартома штовхнути О’Гару, і всі весело розсміялися.
Коли хазяїн пішов переодягтися, Карстерз і собі подався до кімнати, де на нього вже чекав Джим. Пан весело привітав його і сів перед дзеркалом туалетного столика.
— Цього вечора мені треба дуже врочисто вбратися, Джиме. Найліпше, певно, взяти рожевий оксамит з кремовою парчею.
— Добре, Ваша Вельможність, — прозвучало якось напружено.
Джек розвернувся.
— То, як я тепер розумію, Ваша Вельможність уже не лорд, а граф, — промовив бідолаха Джим.
— А тепер: хто цей нетактовний ідіот, який вже встиг тобі це сказати? Я збирався сам повідомити новину. Гадаю, тепер ти знаєш мою історію?
— Так, се... мілорде. І вам, певно ж, більше не потрібні мої послуги?
— Господи, як то не потрібні? Чи ти хочеш мене покинути?
— Хочу... Ні, сер... мілорде... Я просто гадав, що вам знадобиться тепер кмітливіший камердинер, а не я.
Мілорд розвернувся до дзеркала і вийняв шпильку з краватки.
— Не будь дурнем.
Цей прямолінійний натяк Джима цілком заспокоїв.
— Ви справді так вважаєте, сер?