Розділ III
Знайомство із високошановним Річардом Карстерзом
Вінчем! Величний старовинний будинок зі склепінчастими вікнами вивищувався над кам’яними терасами, обплетеними виткими кущами; довкола будинку зеленіли газони, з одного боку вони збігали до річки, що брижилась і дзюркотливо петляла серед гіллястих дерев під лазуровим небом, над валунами і скелями, — така прозора та іскриста, аж видно було розсипи камінців на глибокому дні.
А по другий бік оксамитові газони простягалися аж до плодових садів і затишного лугового видолинка.
Обабіч будинку біліли в сонячному промінні тераси і вели кам’яними сходами вниз, до порослого лататтям малесенького озерця, в якому безтурботно плюскотіли крихітні рибки.
Клумби буяли квітковим різнобарв’ям, і поміж них, минаючи поважні віковічні дерева, бігли вимощені плитняком доріжки. За річкою стояв прохолодний, укритий темним мохом лісок, у якому навесні розпускалися первоцвіти. І хоча листя було густе, все ж сонячні промені однаково пробивалися то тут, то там.
Стіни тераси заплітали троянди, і їхні суцвіття — жовті й червоні, рожеві й білі — перехилялися за парапет. По стіні вони вилися вгору і там перепліталися з пурпуровими клематисами, жасмином і тоненькою жимолостю. Від пахощів усього цього цвіту повітря стояло тяжке, та ще й з клумби часом долинав млосний запах лаванди.
Старовинний будинок наче дрімав, зігрітий сонячним сяйвом. Окрім павича, що чистив пір’ячко на сходах тераси, не видно було й признаки, що тут хтось живе...
Це старовинне місце — прихисток багатьох поколінь Карстерзів. Граф за графом, наступник переймав владарювання від попередника, і лише тепер тут не було графа. Ніхто не знав, де він. Старий помер місяць тому, але старший син, його спадкоємець, так і не з’явився. Його не було ось уже шостий рік, і ніхто не насмілювався навіть прошепотіти його імені, бо воно було збезчещене, і старий граф відмовився від свого сина, заборонивши навіть згадувати про нього. Але довколишня біднота його не забувала. Селяни ж усе переповідали одне одному про його відчайдушну відвагу, про його чарівний усміх, про його перемоги, і про його легковажність, про безмежну доброту і щире серце. А який із нього був вершник! Бачили б ви його на коні! А як фехтував! Пригадуєте, як він ото бився з молодим містером Велшем отам, у чагарях, і півокруги, тамуючи захват, на те дивилося? Ах, оце була людина, наш панич Джек! Пам’ятаєте, як він вибив шпагу геть чисто з рук того Велша, а потім стояв і ждав, аж той її підніме! А очі — ви бачили, як вони в нього сяяли, як він сміявся, як ото вмів просто радіти життю?
І не було кінця тим оповідкам, діди хитали головами й зітхали — їм так хотілося побачити його знову. Вони все показували пальцем на маєток, значущо знизуючи старечими плечима. Ну бо хто хотів би, аби містер Річард був тут поміщиком? Точно, що не вони. Так, з нього не злий поміщик і люб’язний собі чолов’яга, але краще дайте їм панича Джона — той і реготав, і шкварив жарти, і ніколи не був такий пісний на виду, як оцей понурий містер Річард.
А Річард Карстерз снував туди-сюди по бібліотеці, щоразу спинявся і нещасно поглядав на портрет свого брата над письмовим столом. Митець зумів схопити погляд тих синіх очей, і вони всміхалися Річардові так, як Джон зазвичай і всміхався, — весело, але якось тужливо водночас.
Річарду було двадцять дев’ять, але видавався він старшим на років двадцять. Був дуже худий, на красивому обличчі прорізалися глибокі зморшки. В сірих очах відбилася нудьга і втома, а рот, хоч і гарний, але якийсь напрочуд безвольний. Убраний стримано, без тієї особливої ошатності, за якою його впізнавали шість років тому. Він носив жалобу по своєму батькові, і, можливо, через строгість чорного вбрання, порушену тільки мережаним коміром, він здавався таким передчасно зів’ялим. І не мав він тієї хлопчачої пустотливості, як його брат: навіть усмішка здавалася вимушеною і втомленою, а сміх рідко бував справді веселим.
Річард витягнув свій хронометр, звіряючи його з годинником, що стояв на камінній поличці, тоді підійшов до дверей, рвучко їх відчинив і прислухався.
Не чути ані звуку. Знову переходячи вперед-назад по кімнаті, він напружено чекав, поки задзеленькає дзвоник. Дзвоник так і не задзвонив, проте невдовзі в коридорі почулися кроки — і хтось постукав у двері.
Річард тут же скочив до них і прожогом відчинив. Там стояв Варбуртон.
Річард схопив його за руку.
— Варбуртоне! Нарешті! Я чекаю вже годину, а то й більше!
Містер Варбуртон забрав руку і вклонився.
— Мені шкода, що я не встиг раніше, сер, — заговорив він церемонно.
— Я й не сумніваюся, що ви повернулись як тільки змогли... заходьте.
Він провів правника всередину і зачинив двері.
— Сідайте, Варбуртоне... сідайте. То ви... ви знайшли мого брата?
Варбуртон знову вклонився.
— Я мав щастя бачити його вельможність, сер.
— Чи в нього все добре? Чи в доброму гуморі? Він, певно ж, постарів...
— Його вельможність не дуже змінився, сер.
Річард мало не тупнув з нетерпіння.
— Ну, швидше, Варбуртоне, швидше, розповідайте: що він сказав? Чи він перебере на себе спадок? Чи він...
— Його вельможність не хоче брати нічого, але, добре поміркувавши, він... еге... погодився прийняти свою частку старшого сина. Доходами з майна він просить користуватися вас.
— Ах! Але чи ж ви сказали йому, що я ні копійки не візьму з того, що належить йому?
— Я намагався переконати його вельможність, сер, але марно, він воліє, щоб ви користувалися Вінчемом на власний розсуд.
— Я не торкнуся його грошей!
Варбуртон ледь знизав плечима.
— Ваша воля, сер.
Було в цьому шанобливому голосі щось таке, що Річард, стоячи за столом, мусив придивитися до правника. В лордових очах зблисла підозра. Він ніби хотів щось сказати, та Варбуртон вів далі:
— Я певний, що хоч у чомусь, але можу вас, містере Карстерз, запевнити: сам його вельможність тепер цілком забезпечений. Коштів у нього достатньо.
— Але ж... він живе розбоями!
Варбуртон скривив тонкі губи.
— Хіба ж не так? — наполягав Карстерз.
— Він хоче, щоб ми у це вірили, сер.
— Але ж так і є! Він... напав на мене на шляху!
— А чи пограбував він вас, сер?
— Пограбував мене? Він не міг обібрати свого рідного брата, Варбуртоне!
— Перепрошую, містере Карстерз... ваша правда: його вельможність не міг обібрати брата. Проте я знав одну людину, здатну таке вчинити.
Запала довга мовчанка. Підозра знов зблисла в очах Карстерза. Він зблід і провів язиком по губах. Спершись рукою на спинку стільця, гарячково стискав-розтискав пальці, пронизливо й зацікавлено вдивлявся в правника.
— Джон сказав вам... сказав вам... — почав він затинаючись.
— Його вельможність нічого мені не казав, сер. Він був надзвичайно стриманий. Та й не міг він мені сказати нічого такого, про що я й сам уже знав.
— Що ви маєте на увазі, Варбуртоне? І чому так дивитеся на мене? Чому так відсторонено поводитеся? Скажіть коротко, в чому річ?
Варбуртон підвівся, стискаючи кулаки.
— Я знаю, паничу Річард, що ви за один!
— Ах! — Карстерз випростував руку, мовби хотів відбити удар.
Знову напружене мовчання. З великою натугою Варбуртон опанував себе, і на його лице знов лягла маска незворушності. Ще одне відчайдушне зітхання, і Річард таки вгамувався. Він сів: на обличчі з’явилося полегшення, що настає після величезної напруги.
— Ви дізналися правду... від Джона. Він викрив мене?
— Ні, сер, я дізнався не від нього, і він ніколи не викриє вас.
Річард обернувся. Очима, повними пригнічення й болю, він прямо глянув на Варбуртона.
— О? — промовив він. — То ви...
— Не я, сер. Я дав слово його вельможності. Я жодного слова не проказав усі ці роки заради вашого батька... тепер — задля нього. — І замовк.
— Ви... так любите Джона? — спитав тим самим байдужим, змореним голосом.