— Люблю?.. Господи, паничу Дік, та я душі в ньому не чую!
— І я, — тихенько промовив Річард.
Не діставши відповіді, він звів погляд на співрозмовника.
— Ви не вірите мені?
— Був час, сер, що й справді не вірив. Та от тепер!.. — він знизав плечима.
— Але все ж таки це правда, Варбуртоне. Я все віддав би, щоб викинути в небуття те нічне діло.
— Ви ж не думаєте, сер, що я в це повірю, бо ж тільки від вас залежить, чи повернеться йому його добре ім’я. А ви досі замовчуєте все.
— Варбуртоне, я... Хіба ж, по-вашому, мені байдуже те, що Джон у вигнанні?
Дивлячись у ці нещасні сірі очі, Варбуртон трохи полагіднішав.
— Паничу Річард, я хотів би бути про вас щонайкращої думки, якби міг. Панич Джек нічого мені не розказував. Чи ви не... чи не можете самі пояснити: як же так сталося, що ви дозволили йому взяти на себе вашу ганьбу — оте махлювання?
Річард здригнувся.
— Це годі пояснити... а тим більше — пробачити. Я змусив його! Джека, мого брата! Бо зненавидів його через кохання до Лавінії... О Боже, від цього всього можна розум утратити! Я гадав, що можу забути, а потім... потім я зустрів його! Варто було його побачити — і все повернулося. Відтоді я щодня тільки й думаю про те, щоб розказати правду! Але я ніколи не скажу! Ніколи не скажу!
— Розкажіть мені, сер, — наполягав Варбуртон, мимоволі зворушений.
Річард схилив голову на руки.
— Усе те мов нічне жахіття... Думаю, я тоді справді збожеволів... навряд чи усвідомлював, що зі мною. Я...
— Заспокойтеся, сер. Не забувайте, що я майже нічого не знаю. Чому ви наважилися грати крапленими?
— Борг перед Ґандрі. Мій батько не хотів допомогти; мені довелося самому шукати гроші. Я міг втрапити в скандал, але ж боявся втратити Лавінію! Не міг більше ні про що думати. Перестав турбуватися про Джона, бо мені здавалося, що він і Лавінія кохають одне одного. Я не міг змиритися з таким — що він зможе забрати в мене її... А потім та ніч у Дера. Я програв: я знав, що мені вже нічим заплатити. Господи! Але навіть зараз бачу ту купу боргових розписок під ліктем у Мілворда — і вона росте... росте.
Джек грав з Мілвордом до мене, і виграв. Пам’ятаю, як інші сміялися з нього — мовляв, нарешті він упіймав Фортуну за хвіст, бо ж йому здебільшого не щастило в картах. Ми з Мілвордом грали тою самою колодою карт, що й вони... Здається, був ще один стіл. Дер грав у кості з Фіцджеральдом, а хтось — у фараон[28] з Джеком у мене за спиною. Я чув, як Джек сказав, що знову зловив Фортуну за хвіст... я чув, як інші сміялися... А я тим часом усе програвав... програвав.
Тут у мене з краватки вилетіла шпилька і впала на коліно. Здається, ніхто не помітив. І враз мені сяйнула думка, що варто помітити карти... Так, знаю, це дуже ницо! Я тримав хрестового туза: дряпонув його в кутику тою шпилькою. Це було легко. Отак я позначив усі чотири тузи і ще три королі.
Ніхто нічого не зауважив, але я хвилювався... і не насмілився далі значити карти. Я приколов шпильку. І невдовзі став вигравати — небагато. Потім з іншого кута кімнати до нас підійшов Трейсі Бельмануар, аби подивитися на гру. З тієї миті мені почало здаватися, що всі скоса позирають на мене. Отут і почалися всі мої прикрощі.
Трейсі стояв за мною і спостерігав... Від його присутності в мене було враження, мовби наді мною кружляє чорний метелик... Не знаю, чи довго він так стояв, але в мене склалося враження, що минули години. Я відчував його погляд... Я мало не закричав, слово даю, аж руки мені тремтіли.
Тут він ворухнувся. Я саме грав чирвовим тузом. Трейсі мовив: «Хвильку!» — отим своїм тихим, зловісним голосом.
Мілворд вельми здивувався. Я переконував себе, що цей диявол нічого не зауважив... Подряпина на цій карті була така дрібна, що я сам ледве її бачив. Мені здавалося, що бути такого не може, аби він, звичайний спостерігач, таке зауважив. Він виступив уперед. Пам’ятаю, торкнувся мого плеча. Пам’ятаю, як світло впало на його діаманти. Мій мозок, здавалося, аж затерп. Я тільки й міг, що повторювати подумки: «Навіжений диявол! Навіжений диявол!» — і витріщатися на ті мерехтливі самоцвіти. Потім я подумав: «Він — брат Лавінїї, але мені не до душі. Він мені не подобається...» Оце такі дурниці лізли мені в голову, горло пересохло, не вичавити й звуку.
Він схилився над столом... простягнув свою білющу руку... перевернув туза... навів свій лорнет... і подивився на карту. Потім різко відвів лорнет і дістав свою табакерку... На накривці була емалева Афродіта. Пам’ятаю як сьогодні... Я почув, як Трейсі просить Мілворда роздивитися туза. Мені хотілося скочити й задушити його... Я ледь втримався. — Тут Річард замовк і провів рукою по очах, увесь тремтячи.
— Мілворд побачив ту подряпинку. Він зарепетував, що карти краплені! Раптом усі зібралися довкола нашого столу і всі на купу заговорили! Джек поклав руку мені на плече: він з Дером саме тасував колоду. Але я тоді не міг ні на кого дивитися, окрім Трейсі... Ендовера. Він у тому своєму чорному уборі здавався таким зловісним, таким грізним. Очі його були примружені... лице — бліде-бліде. І він дивився на мене! Мовби зчитував мою душу... На мить мені здалося, що він усе знає! Хотілося скрикнути, що це неправда! Хотілось гримнути йому, щоб відвів погляд! Лише Господь Бог знає, як мені було!.. Але він озирнувся... на Джека, і то з отим ледь-усміхом на клятому обличчі-масці! Убив би його за ту посмішку! Гадаю, Джек це збагнув: він поклав карти і пильно глянув на Трейсі.
Всі дивилися на них... ніхто — на мене. Якби вони тоді глянули на мене, то правда тут же їм відкрилася б: але всі вп’ялись очима в Ендовера, переводячи погляди то на нього, то на Джека, то знову на нього... Пам’ятаю, як Фіцджеральдові впала з рук носова хустинка — мені це було чомусь по-дурному цікаво. Я не міг надивуватися: чому він не підняв її, і саме тоді Ендовер знову заговорив... «Тож Карстерз упіймав Фортуну?..» Так і сказав, Варбуртоне! З таким натяком-запитанням у голосі.
Не встиг Джек озватися, як почалися протести. Дер скрикнув до Ендовера: «Сором!». Вони висміювали його, як могли. Але я бачив, що заразом вони зацікавлено перезираються між собою. Було справді підозріло, що Джекові спершу поталанило у грі і що він одразу ж почав програвати, як тільки покинув цей стіл.
Мілворд, бідолашний, дурненький Мілворд втупився в Трейсі подивованими до краю очима і став заїкатися, що «ми точно грали іншою колодою». Я ледве дихав! Тоді Ендовер заперечив йому... Як він міг знати? Ніхто більше не пам’ятав і нічого не зауважив — лише він!
Я й зараз бачу Джека: він стоїть, випростався, голова високо, сині очі виблискують. «Я так розумію, що ви мене звинувачуєте, Бельмануаре?» — спитав. О, який же він був розгніваний!
Трейсі так і не сказав жодного слова. Тільки раз зиркнув на мене і знову відвернувся.
Джек стискав мене за плече. Я відчував його лють... Дер заявляв, що це припущення просто безглузде. Щоби Джон та й був махляром!
Трейсі спитав, чи це його карти. О Боже! Як тепер, чую його тихий, глузливий голос!
Дер весь почервонів — ви знаєте, Варбуртоне, який він буває.
«Відкрили при вас на цьому столі!» — вигукнув він.
«І відкривав Карстерз», — усміхнувся Трейсі.
І це була правда. Але чому тільки Трейсі це запам’ятав, а більше ніхто? Усі здивовано втупилися в нього. Дер звернувся до Джека, чи той підтверджує. Той кивнув. Здається, він ще ніколи так зверхньо не дивився...
Ви знаєте, наскільки прихильно Дер ставився до Джека? Він пробував якось усе затерти, пробував взяти ситуацію в свої руки. Та марно. Ми були ляльками в руках ляльковода, цього диявола Бельмануара! Він єдиний керував цією страшною сценою... Він сказав, що лише троє з нас грали цією колодою: Джек, Мілворд і я.
Джек засміявся.
«А далі ви звинуватите Діка!» — зневажливо й різко мовив він.
«Точно, що один із вас! — усміхався Ендовер. — Або Мілворд».
Отоді всі усвідомили, що помітити карти міг тільки один із нас. Мілворд захвилювався, але його ніхто не запідозрив. Думали або на Джека, або на мене.
28