Довіку не забуду тих моторошних митей. Якщо мене викриють, думав я, то між мною і Лавінією все скінчено. Кажу вам, Варбуртоне, я в ту мить був готовий на будь-який гріх! Мене ніщо тоді не стримало б — я не міг змиритися з тим, що можу її втратити. Ви не знаєте, як багато вона для мене значила!
— Можу уявити, сер, — понуро сказав правник.
— Ні, ні! Ніхто не може уявити, як сильно я її кохав! Думаю, навіть Джек... Я відчув, як він забрав руку з мого плеча... Йому почала відкриватися правда. Почув, як він зітхнув, коли почав усвідомлювати... Не знати як я підвівся з-за столу, обійшовши його. Не виправдовуюся: знаю, на мій підлий учинок і слова не добереш. Я подивився на нього і просто вимовив його ім’я, начебто не вірив власним вухам. Усі довкола так усе й сприйняли. Але Джек розумів краще. Він знав, що я прошу в нього захисту. Якусь мить він дивився на мене. Я думав... я думав... прости мені, Боже, я молився, щоб він перебрав провину на себе. Потім він усміхнувся. Яким би боягузом я не був, але коли побачив цю його зболену, мудру, легку усмішку, то був майже готовий зізнатися. Але не зумів... Певно, я надто ниций і підступний.
Джек уклонився всім у кімнаті та окремо — Деру. І сказав: «Прошу мені пробачити, сер».
Дер кинувся до нього, схопив його за плече... крикнув, що такого бути не може! Коли Джек засміявся — він відсахнувся від нього, як від прокаженого. І всі інші так само! Господи, як вони всі кинулись урозтіч, навіть не подивившись у Джеків бік! А він ставав дедалі блідішим і суворішим... Усі його друзі... повертаються до нього спиною. Давенант... Навіть Джим Давенант відступив до каміна, де стояв Еванс.
Я не міг і глянути на Джека. Не насмілювався. Не міг підійти до нього... стати біля нього, оборонити його! Та й не мав права. Мені довелося покинути його там... посеред кімнати... самісінького. Мені серце стискалося, як бачив той тяжкий біль, що застиг у його очах. Світ мені закрутився... мені стало зле... Пригадую ще, як звалився на стілець і затулив лице. Було вже байдуже, підозрюють вони мене чи ні. Але вони не підозрювали. Вони знали, як сильно ми любимо один одного, і їх не здивувало, що я зламався.
Я чув тихий голос Ендовера... він щось переповідав Деру. О, це ж добре виховані люди! Вони розрядили цю невеличку прикрість, зневаживши Джека!
Джек заговорив знову. Як мужньо й гордо він тримався. Пам’ятаю кожне його слово: «Містере Дер, ваша світлість, джентльмени... Вибачте мені. Даруйте за такий прикрий інцидент. Тепер тільки прошу: дозвольте мені піти».
Вони мовби й не бачили його. Я чув, як він підійшов до дверей... чув, як він відчинив їх. Я не зумів на нього глянути. Він... він спинився на мить... і вимовив лише одне слово: «Дік!» — зовсім тихо. Сам Бог тільки знає, як я опинився біля нього! Пригадую, що перекинув стільця, поки біг. Це привернуло увагу Дера. Він спитав: «Невже ви підете, Діку?» Я гукнув, що так, піду, а потім Джек узяв мене за руку й вивів геть.
І... і все, що він сказав, то це: «Бідний мій Дік!»... Він... жодним словом не звинуватив мене. Він не дозволив мені повернутися та розповісти правду — а я міг би тоді це зробити. Так, Варбуртоне, коли Джек покликав мене, я міг викрикнути правду при всіх... але... він не дозволив... Він сказав: «Заради Лавінії...»
Варбуртон голосно висякався. Руки йому тремтіли.
— Що сталося потім, ви знаєте. І як мій батько вигнав Джека, позбавивши спадку... І як від нього відвернулися друзі... Знаєте про горе моєї бідної матері. І знаєте, що він зник... і ми не могли його знайти... коли матуся померла. Останні його слова до мене: «Постарайся, щоб Лавінія... була щаслива... і спробуй забути... все це». Забути це! О Боже! Забути це! Хоч як я старався, не міг нічого про нього довідатися, аж доки два місяці тому він не перехопив мене на шляху. Тоді мене це приголомшило, так усе зненацька сталося. Він... він схопив мене за руку... і... засміявся! Було так темно, що я ледь розгледів його. Встиг тільки спитати, де можна його знайти, а потім... він зник... помчав геть у безвість. Я думаю... навіть тоді... він не мав на мене зла.
— Він і тепер не має! — відрізав містер Варбуртон. — Але, паничу Дік, якщо все це правда, то чому ви досі не повернете йому добре ім’я? Певно...
Річард поволі повернув голову.
— Я не можу втягувати в цей бруд ім’я моєї дружини. Виправдання Джека стане згубою для неї.
Варбуртон не знав що сказати. Лише перегодя він відкашлявся і сказав, що для нього є честю така довіра мілорда.
— Ви... е-е... ви оце сказали про його вельможність і ту особливу роль, що він того вечора відіграв. Певен, ваша... так би мовити... розпалена уява це перебільшила, правда?
Річард залишився байдужим.
— Може, й так. Либонь, його надзвичайна особистість якось на мене дуже сильно вплинула. Він не смикав, звісно, за ниточки, хоч саме так мені тоді здавалося. Бо ж навіть Бельмануар не примусив би мене до того, що я тоді зробив. Але... але тоді мені здавалося, що він тисне на мене... тисне... примушує мене звинуватити Джека. О, я точно збожеволів!
Варбуртон співчутливо поглянув на пригніченого мілорда. Потім мовби знову збайдужів і заговорив, як і раніше, суворим тоном.
— Ви... е... постановили не користуватися прибутком зі спадку, сер?
— Я ще не впав аж так низько, містере Варбуртон.
— Його вельможність залишив вам і Вінчем, і всі прибутки від нього. Ваша відмова засмутить його.
— Я навіть не торкнуся.
Правник кивнув.
— Зізнаюся, містере Карстерз: я радий почути таку відповідь від вас. Немає потреби знову зв’язуватися з його вельможністю. Я певен, він і сам не прагне спілкуватися зі своєю... родиною. Для нього це надто болісно. Але він хотів би, щоби ви про нього пам’ятали, сер. Так само — її вельможність леді Лавінія.
— Дякую... Чи могли б ви... описати, в якому він тепер становищі? Може, він звірився вам?
— Він був дуже стриманий, сер. Думаю, він не почувається нещасним.
— І він не... озлоблений?
— Звісно, ні, сер.
Містер Варбуртон підвівся — очевидно, збирався вже йти.
Річард неохоче встав і собі.
— Ви... більше нічого не можете мені розповісти про нього?
— Мені шкода, сер... нічого.
Мілорд поволі підійшов до дверей і відчинив їх.
— Я вдячний вам, містере, за вашу доброту, за те, що взялися до цієї справи, хоч знаю, вам теж це було нелегко. Дуже вам дякую.
Містер Варбуртон низько вклонився.
— Не варт подяки, сер. Маю за честь бути корисним родині Карстерзів.
Він знову вклонився і подався геть.
Розділ IV
Знайомство з леді Лавінією Карстерз
Річард поволі повернувся на місце. За якусь мить сів: склавши руки на столі, він байдужо вдивлявся у вікно. Просидів отак непорушно досить довго. Нарешті, тихо зітхнувши, обернувся до стола і взяв перо. Умочив його у чорнило, підсунув до себе папір і став завзято щось писати.
Мабуть, хвилин зо двадцять перо мережило папір, а потім спинилося, і Річард перевів погляд на двері. На порозі стояла леді Лавінія. Вона впевнено увійшла в кімнату зі своїм вишиттям у руках. Присівши жартома перед чоловіком у реверанс, підійшла до високого крісла. Вже навіть простягла руку, щоб підсунути його ближче, але, щойно торкнувшись, враз передумала й пурхнула до диванчика і вже там сіла, зашелестівши пишним парчевим платтям. І тут же взялася до роботи, голка завертілася в її руках.
Річард мовчки дивився на дружину, стежив за кожним поворотом її красивої руки та кожним порухом її милої голівки.
Тиша, певно, була не до душі міледі, бо вона одразу ж почала вистукувати по підлозі стрункою ніжкою. Проте чоловік не озивався, і вона звела на нього свої небесно-сині очі.
— Ти чого такий похмурий, Діку? Хоч би слово мені сказав. — Її тоненький голос скоріше нагадував дитячий, а ще мала цікаву манеру говорити — завершувати кожну фразу мовби наспівуючи і розтягуючи слова — слухати було дуже приємно.
Річард ледве спромігся на усмішку.
— Та ні, моя люба. Ти вже пробач. Тут просто щойно був Варбуртон.
На її лице враз лягла тінь, а повні вуста невдоволено скривилися.