— За ними? Чого? Ти щось там шукаєш?
— Може, й шукаю, та лиш не знаю що.
Ізабела сміється.
— Облиш, Рольфе. Ніколи нічого не знайдеш.
Я здригаюсь, почувши це ім’я. На жаль, вона часто зве мене Рольфом, бо, як і себе, вважає за когось іншого і не завжди за того самого. Рольф у неї чергується з Рудольфом, а раз з’явився навіть якийсь Рауль. Рольф — нудний опікун, якого я терпіти не можу; Рауль, очевидно, якийсь спокусник; найбільше мені подобається, коли вона зве мене Рудольфом: тоді вона мрійлива і закохана. Моїм справжнім ім’ям — Людвіг Бодмер — вона нехтує. Я кілька разів називав себе їй, але Ізабела просто не бере мого імені до уваги.
Спочатку це все мене дуже бентежило, але потім я звик. Тоді я ще уявляв собі душевні хвороби тільки як припадки буйства, намагання вбити когось та ідіотизм — тим несподіванішою була для мене поведінка Женев’єви. Я довго не міг повірити, що вона справді хвора, складалось враження, що ця дівчина навмисне плутає імена й людей; мені ще й тепер часом здається, що вона здорова. Але потім я зрозумів, що за цим тендітним створінням незримо стоїть хаос. Він ще не був у ній, але десь близько, і це надавало Ізабелі разом із молодістю — бо дівчині було тільки двадцять років — і хворобою майже трагічної краси дивовижної привабливості.
— Ходімо, Рольфе, — каже вона, беручи мене за руку.
Я ще раз пробую позбутися ненависного імені.
— Я не Рольф, — пояснюю я, — а Рудольф.
— Ти не Рудольф.
— Ні, Рудольф. Рудольф Айнгорн.
Ізабела колись так називала мене. Але мені не щастить. Вона сміється, як сміються з упертої дитини.
— Ти й не Рудольф і не Рольф. Але ти й не той, за кого себе вважаєш. А зараз ходімо, Рольфе.
Я дивлюсь на неї. На мить у мене знов з’являється почуття, що вона не хвора, а лиш прикидається.
— Не будь нудним, — каже вона. — Чому ти хочеш бути завжди одним і тим самим?
— Справді, чому? — здивовано відповідаю я. — Ти маєш рацію! Чому я хочу цього? Навіщо чіплятися за щось одне? І чому ми надаємо цьому таке значення?
Вона киває головою.
— Ти й лікар. Кінець кінцем вітер змітає все. Чому ви не хочете погодитися з цим?
— Лікар теж? — питаю я.
— Так, той, хто зве себе лікарем. Чого він тільки не хоче від мене! А сам нічого не знає. Не знає навіть, яка на вигляд трава вночі, коли на неї ніхто не дивиться.
— А яка вона може тоді бути? Мабуть, сіра або чорна. Або срібляста, якщо світить місяць.
Ізабела сміється.
— Я так і думала! Ти теж не знаєш цього. Як і лікар.
— То яка ж вона тоді?
Ізабела зупиняється. Порив вітру несе повз нас бджіл і запах квітів. Жовта сукня надимається, ніби вітрило.
— Її тоді зовсім немає,— каже вона.
Ми рушаємо далі. Нас поминає якась стара жінка в одязі, котрий носять пацієнти закладу. Обличчя в неї червоне й мокре від сліз. З нею йдуть двоє розгублених родичів.
— Що ж тоді залишається, коли трави немає? — питаю я.
— Нічого не залишається. Тільки як на неї дивитись, вона є. Часом це ще можна помітити, якщо дуже швидко обернутися.
— Що? Що її там немає?
— Ні, як воно вмить стає на своє місце — трава і все, що є позад тебе. Треба лиш дуже швидко обернутися, тоді ти ще їх захопиш — інакше вони вже будуть на місці і вдаватимуть, що нікуди й не дівалися.
— Хто, Ізабело? — дуже обережно питаю я.
— Речі. Всі, що позад тебе. Вони тільки й чекають, поки ти обернешся, щоб зразу зникнути.
Я задумуюсь над цим. Виходить так, що позад тебе весь час зяє прірва.
— Мене теж нестає, коли ти обертаєшся? — питаю її.
— Тебе теж. Нічого не залишається.
— Он як! — кажу я, трохи вражений. — А для себе я завжди тут. Як би я швидко не обертався.
— Ти обертаєшся не в той бік.
— А хіба від цього теж щось залежить?
— Для тебе залежить, Рольфе.
Мене знову прикро вражає це ненависне ім’я.
— А для тебе? Для тебе як?
Вона дивиться на мене і байдуже сміється, ніби я хтось зовсім їй незнайомий.
— Для мене? Мене ж тут зовсім немає!
— Так? А для мене тебе тут доволі.
Вираз її обличчя міняється. Вона ніби знову пізнає мене.
— Справді? Чому ти не кажеш мені про це частіше?
— Я кажу тобі про це завжди.
— Надто мало.
Вона прихиляється до мене. Я відчуваю її подих у себе на обличчі і її груди крізь тонкий шовк.
— Надто мало, — повторює Ізабела, зітхаючи. — Чому ніхто не знає цього? Ех зи, статуї!
Статуї, міркую я. А чим же я можу бути? Я дивлюсь на неї. Женев'єва дуже вродлива, вона хвилює мене, і завжди, коли ми буваємо разом, у мене в жилах немовби волають тисячі голосів, але потім вони раптом обриваються, ніби між ними неправильно ввімкнуто контакт, я втрачаю розум, однак все це кінчається тільки збентеженням. Не можна ж прагнути божевільної. Може, хто й здатний на таке, але я ні. Це все одно, що прагнути автоматичної ляльки або загіпнотизованої. Але я все-таки не можу не відчувати її близькості.