Зелене шатро алеї розступається, і ми виходимо до заллятих сонцем грядок тюльпанів і нарцисів.
— Тобі треба одягнути капелюшок, Ізабело, — кажу я. — Так хоче лікар.
Вона кидає капелюшок у квіти.
— Лікар! Чого він лиш не хоче! Він хоче одружитись зі мною, але в нього серце висохло бід голоду. Цей лікар — спітніла сова.
Я не думаю, що сови можуть пітніти. Однак образ переконливий. Ізабела ступає, як балерина, поміж тюльпанами і нахиляється до землі.
— Ти їх чуєш?
— Звичайно, — з полегшенням кажу я. — їх кожному чутно. Вони дзвенять у фа-діез-мажор.
— А що таке фа-діез-мажор?
— Це такий тон. Найприємніший з усіх.
Ізабела накриває квіти своєю широкою сукнею.
— Тепер вони дзвенять у мені?
Я киваю головою і дивлюсь на її тоненьку шию. Все в тобі дзвенить, думаю я. Ізабела зриває тюльпан і розглядає розкриту квітку і м’ясисту стеблину, з якої виступає сік.
— Оцей ось зовсім неприємний.
— Значить, він дзвенить у до-мажор.
— Обов’язково має бути мажор?
— Може бути також і мінор.
— А обидва разом?
— У музиці — ні,— кажу я, загнаний на слизьке. — Там є певні принципи. Може бути або мажор, або мінор. Або один за одним.
— Один за одним. — Ізабела дивиться на мене з легким презирством. — Завжди ти намагаєшся викрутитись, Рольфе. Чому?
— І сам не знаю. Я хотіз би, щоб було інакше.
Раптом вона підводиться, кидає геть зірваний тюльпан,
одним стрибком вискакує на доріжку і енергійно обтрушує сукню. Потім закочує її й дивиться на ноги. На обличчі в неї написана відраза.
— Що сталося? — злякано питаю я.
— Гадюки, — відповідає вона, показуючи на грядку.
Я оглядаю квіти.
— Там нема ніяких гадюк, Ізабело.
— Є! Он! — Вона показує на тюльпани. — Хіба ти не бачиш, чого вони хочуть? Я відчула це.
— Вони нічого не хочуть. Це квіти, — пояснюю я, нічого не розуміючи.
— Вони торкалися мене! — Ізабела здригається з відрази і не зводить погляду з тюльпанів.
Я беру її за руки й обертаю так, щоб вона не бачила грядок.
— Тепер ти обернулася, і їх уже там немає.
Ізабела важко дихає.
— Не залишай їх так! Розтопчи їх, Рудольфе!
— Їх уже там немає. Ти обернулася, і вони зникли. Як трава і все інше вночі.
Ізабела прихиляється до мене. Я раптом стаю для неї вже не Рольфом. Вона притуляється лицем до мого плеча, їй не треба нічого мені пояснювати. Я Рудольф, і це я повинен знати.
— Ти впевнений у цьому? — питає вона, і я чую, як б’ється біля моєї руки її серце.
— Цілком упевнений. Вони зникли. Як служниці в неділю.
— Не дозволяй цього, Рудольфе…
— Ні, не дозволю, — обіцяю я, не знаючи добре, що Бона має на увазі. Та це й не обов’язково знати. Вона вже заспокоїлась.
Ми поволі йдемо назад. Ізабелу раптово охоплює втома. До нас крокує сестра у черевиках на низьких підборах.
— Вам треба йти їсти, мадемуазель.
— Їсти, — повторює Ізабела. — Навіщо завжди треба їсти, Рудольфе?
— Щоб не померти.
— От ти й знову брешеш, — каже вона втомлено, наче до зіпсованої дитини.
— Цього разу ні. Це правда.
— Так? А камені теж їдять?
— Хіба вони живі?
— Звичайно. І найсильніші за все. Такі сильні, що стали вічними. Ти не знаєш, що таке кристал?
— Тільки з фізики. Але це, напевно, не те.
— Це чистий екстаз, — шепоче Ізабела. — Не зрівняти з ось цим. — Вона показує назад на грядки.
Наглядачка бере її за руку.
— Де ваш капелюшок, мадемуазель? — питає вона через кілька кроків і оглядається. — Почекайте, я принесу його.
Вона підходить до грядки, щоб виловити з квітів капелюшок. Скориставшись з цього, Ізабела швидко повертається до мене. Обличчя в неї схвильоване.
— Не залишай мене, Рудольфе! — шепоче вона.
— Я не залишаю тебе.
— І будь тут! Зараз мені треба йти. Мене забирають! Але ти нікуди не йди.
— Я не йду, Ізабело.
Наглядачка виловила капелюшок і тепер крокує до нас у своїх широчезних туфлях, мов сама доля. Ізабела стоїть і дивиться на мене. Ми ніби прощаємось назавжди. Ми з нею щоразу ніби прощаємось назавжди. Хтозна, якою вона прийде знов і чи взагалі вона мене тоді впізнає.