Ліза з’являється знову. Вона приліпила собі вуса і страшенно задоволена своєю витівкою. Вона вітається по-військовому, і я вирішую, що Ліза безсоромно перекривляє нашого сусіда, відставного фельдфебеля Кнопфа, але тут раптом згадую, що єдине вікно із спальні Кнопфа виходить на подвір’я. А Ліза досить хитра і знає, що з сусідних будинків її не видно.
Раптом, ніби десь прорвалась звукова перепона, задзвонили дзвони на церкві божої матері. Церква стоїть у кінці вулиці, й удари гримлять, наче падають до кімнати просто з неба. В ту ж мить я помічаю жовту, як диня, лисину свого хазяїна, що майнула повз вікно, яке виходить на подвір'я. Ліза, показавши язика, зачиняє вікно. — Щоденну спокусу святого Антонія знову подолано.
Георгу Кролю допіру минуло сорок років, але голова в нього блищить, як кегельбан у літньому ресторані Болля. Вона блищить, відколи я знаю Кроля, а знаю я його понад п'ять років. Вона так блищить, що в окопах, де стояв наш полк, було видано спеціальний наказ, щоб Георг і за найбільшого затишшя не знімав сталевої каски — навіть найсумирнішому ворожому солдатові кортіло вистрілити в його лисину, щоб переконатись, чи це, бува, не величезна більярдна куля.
Я стаю струнко і рапортую:
— Штаб фірми «Кроль і сини»! Стежимо за ворогом! Підозрілий рух частин у районі різника Вацека!
— Ага, — киває Георг, — Ліза робить ранкову гімнастику. Вільно, єфрейторе Бодмер! Чому ви не носите в передобідню пору шори, як кінь литавриста кавалерійської капели, щоб зберегти свою доброчесність? Хіба ви не знаєте трьох найцінніших речей у житті?
— Як же мені їх знати, пане верховний прокуроре, коли я ще не знаю самого життя?
— Доброчесність, наївність і молодість, — проголошує Георг. — Хто раз позбудеться цих якостей, той уже більше ніколи не матиме їх. А що може бути безнадійніше за досвід, старість і голу інтелігентність?
— Бідність, хвороба й самотність, — заперечую я і стаю вільно.
— Це просто інші назви досвіду, старості й заблудлої інтелігентності.
Георг виймає в мене з рота сигару, якусь мить розглядає її і визначає, як колекціонер метелика:
— Здобич з фабрики металевих виробів.
Потім дістає з кишені золотисто-брунатний мундштук, застромлює в нього сигару і затягується нею сам.
— Я не маю нічого проти конфіскації сигари, — кажу я. — Це грубе насильство, однак на щось інше ти, колишній унтер-офіцер, не здатний. Але навіщо тобі мундштук? Я ж не сифілітик.
— А я не гомосексуаліст.
— Георгу, — зауважую я, — на війні ти моєю ложкою їв гороховий суп, який я крав на кухні. А ложку я носив за брудною халявою і ніколи не мив.
Георг розглядає попіл з сигари — білий, як сніг.
— Війна скінчилась чотири з половиною роки тому, — повчально говорить він. — Тоді безмежне лихо зробило нас людьми. Сьогодні ж безсоромне полювання за наживою знову перетворило нас на розбійників. І, щоб замаскувати це, нам тепер потрібен лоск. Ег§о! Але чи не знайдеться в тебе ще однієї бразільської? Фабрика металевих виробів ніколи не пробує підкупити чужих службовців тільки однією сигарою.
Я виймаю з шухляди другу сигару і подаю Георгові.
— І все ж мені здається, що інтелігентність, досвід і старість на щось-таки придатні,— кажу я.
Георг посміхається і вручає мені пачку сигарет, в якій шести штук не вистачає.
— Було щось нове? — питає він.
— Нічого. Жодного клієнта. Але я змушений настійно просити в тебе підвищення платні.
— Знову? Адже тобі її тільки вчора підвищили!
— Не вчора, а сьогодні вранці, о дев’ятій годині. На якихось там мізерних вісім тисяч марок. О дев’ятій годині ранку вони все-таки чогось були варті. Але відтоді курс долара піднявся знову, і я, замість того, щоб купити нову краватку, можу лише придбати за них пляшку дешевого вина. А мені потрібна краватка.
— Який зараз курс долара?
— Сьогодні опівдні — тридцять шість тисяч марок. Вранці був ще тільки тридцять тисяч.
Георг Кроль оглядає сигару.
— Тридцять шість тисяч! Просто якесь божевілля! Чим усе це скінчиться?
— Загальним банкрутством, пане фелдьмаршал, — відповідаю я. — Однак поки що нам треба жити. Ти приніс гроші?
— Тільки маленький чемоданчик на сьогодні й на завтра на ранок. Асигнації по десять тисяч, по тисячі і навіть кілька пакетів любих старих сотень. Десь біля п’яти фунтів паперових грошей. Інфляція розвивається так швидко, що державний банк не встигає їх друкувати. Асигнації в сто тисяч марок з’явилися тільки два тижні тому, а вже, видно, доведеться друкувати папірці в мільйон марок. Коли ми дійдемо до мільярдів?