Выбрать главу

— Ти чув? — питаю Георга.

— Дещо чув. Навіщо сперечатися з жінкою?

— Я не хотів сперечатися.

Георг сміється. Він ніколи не буває п'яний, скільки б не випив.

— Не доводь себе до такого. Завжди програєш. Навіщо ти хочеш бути правим?

— Справді,— кажу я, — навіщо? Певно, тому, що я син німецької землі. Ти ніколи не пробував переконувати жінку?

— Звичайно, пробував. Однак це не заважає мені давати іншим добрі поради.

Прохолодне повітря діє на Різенфельда так, наче його хтось злегка стукнув по голові.

— Переходьмо на «ти»— пропонує він мені.— Ми ж брати. Нахлібники смерті. — Він заливчасто сміється. — Мене звуть Алекс.

— Рольф, — відповідаю я, не маючи наміру називати своє справжнє ім'я для цього п'яного брудершафту. Для Алекса цілком досить і Рольфа.

— Рольф? — перепитує Різенфельд. — Яке бридке імя! Тебе завжди так звуть?

— Я маю право зватись так у високосні роки і після роботи. Алекс теж не дуже гарно.

Різенфельд похитується.

— Ну, нічого, не велике горе, — великодушно каже він. — Хлопці, давно я не почував себе так добре. У вас є ще кава?

— Звичайно, — відповідає Георг. — Рольф уміє готувати її, як ніхто.

Похитуючись, ми проходимо у затінку церкви божої матері по Гакенштрассе. Спереду дибає, як лелека, самотня постать і завертає в наші ворота. Це фельдфебель Кнопф, що повертається з свого рейду по міських пивницях. Ми йдемо слідом за ним і наздоганяємо його аж біля чорного обеліска, де він, як завжди, зупиняється в своїх справах.

— Пане Кнопф, так не годиться! — кажу я.

— Вільно! — не обертаючись, командує він.

— Пане фельдфебель, так не годиться! — повторюю я. — Це свинство! Чому ви не робите цього у себе в квартирі?

Він швидко повертає голову.

— Щоб я в своїй кімнаті мочився? Ви збожеволіли?

— Не в кімнаті. У вас у квартирі є чудовий туалет. Користуйтесь ним. Невже ви не можете пройти ще якихось десять метрів?

— Дурниці!

— Ви забруднюєте символ нашої фірми! Крім того, робите блюзнірство. Це ж надгробок. Свята річ.

— Він стане надгробком аж на цвинтарі,—каже Кнопф, рушаючи до дверей. — На добраніч, панове.

Він кланяється нам і стукається при цьому головою об одвірок. Потім, сердито бурмочучи, зникає в сінях.

— Хто це такий? — питає Різенфельд, коли ми заходимо в кімнату.

— Ваша протилежність. Абстрактний п'яниця. П'є без будь-якої фантазії. Не потребує ніякої допомоги ззовні. Жодних картин, які б розпалювали його бажання.

— Зрозуміло! — Різенфельд вмощується біля вікна. — Горілчана бочка. Людина живе мріями. Ви цього ще не знаєте?

— Ні. Для цього я ще надто молодий.

— Ви не надто молодий. Просто ви продукт війни — емоційно недозрілий, але вже досвідчений у вбивстві.

— Мерсі,— кажу я. — Як вам подобаються кава?

Хміль, очевидно, вже втрачає силу. Ми знову перейшли

на «ви».

— Як ви вважаєте, та дама, що напроти, вже дома? — питає Різенфельд Георга.

— Мабуть, дома. Адже там не світиться.

— Це може також означати, що вона ще не повернулась. Ви не хочете почекати кілька хвилин?

— О, будь ласка!

— Може, ви тим часом покінчите із справами? — кажу я. — Договір треба тільки підписати. А я поки що принесу свіжої кави з кухні.

Я сходжу вниз, даючи Георгові час обробити Різенфельда. Такі справи краще влаштовувати без свідків. Я сідаю на східцях. В майстерні трунаря Вільке хтось собі спокійно хропе. Це, мабуть, все ще Генріх Кроль, тому що Вільке тут не ночує. Комерсант-патріот добряче перелякається, коли прокинеться в труні. Я міркую, чи не збудити мені його, але я надто стомлений, і, крім того, вже світає — тому нехай цей переляк буде для безстрашного воїна цілющою купіллю, котра зміцнить його і покаже, чим завжди кінчаєть-

ся прославлювана ним війна. Я зиркаю на годинник, чекаючи Георгового сигналу, дивлюся в сад. З квітучих дерев, наче з білого ліжка, тихо встає ранок. В освітленому вікні на першому поверсі напроти видно фельдфебеля Кнопфа у нічній сорочці. Він допиває з пляшки горілку. Об мої ноги треться кішка. Слава богу, думаю я, неділя скінчилася.

V

Якась жінка в траурному одязі заходить у ворота і нерішуче зупиняється на подвір’ї.

Я виходжу з контори. «Це з тих, що купують найдешевші пам’ятники», — вирішую я і запитую:

— Хочете оглянути нашу виставку?

Вона киває, але відразу ж заперечує:

— Ні, ні, поки що не треба.

— Можете спокійно оглядати товар. Не обов’язково щось купувати. Якщо бажаєте, я залишу вас саму.