Я пильно дивлюсь на нього. Невже й Георг заглядається на Лізу? Він якось підозріло не говорить про свої особисті справи.
— Різенфельд, безперечне, під романтикою розуміє пригоду у вищому світі,— кажу я, — а не інтрижку з жінкою різника.
Георг махає рукою.
— Хіба не все одно? Вищий світ часто поводиться вульгарніше за різника.
Георг у нас знавець вищого світу. Він одержує «Бер-лінер Тагеблатт» і читає її головним чином для того, щоб слідкувати за новинами мистецтва й вищого світу. Він прекрасно інформований у цьому. Жодна артистка не вийшла заміж так, щоб він про це не знав, кожне важливе розлучення в аристократичних колах ніби алмазом вкарбовується в його пам’ять. Георг не сплутує їх навіть тоді, коли то вже третє чи четверте розлучення. Він знає всі театральні постановки, читає критичні статті, знає про житя на Курфюрстендамм[3]. І не тільки це: він стежить за міжнародним життям, за великими зірками кіно й королевами вищого світу — читає журнали з кіномистецтва, а якийсь знайомий з Англії присилає йому часом «Тетлер» та інші модні видання. Тоді він наче перероджується на кілька днів. Сам Георг ніколи не бував у Берліні, а за кордоном — тільки солдатом, коли воював у Франції. Він ненавидить свою професію, однак після смерті батька йому довелось узяти на себе управління фірмою, бо Генріх був надто дурний для цього. Журнали й ілюстрації допомагають Георгові трохи забути розчарування — це його пристрасть і його відпочинок.
— Вульгарна дама з вищого світу годиться для справжнього цінителя, — зауважую я, — а не для Різенфельда. Цей чавунний диявол має соромливу уяву.
— Різенфельд! — Георг презирливо кривиться. Для нього власник оденвальдських заводів зі своїм поверховим захопленням французькими дамами — тільки жалюгідний вискочка. Що знає цей міщанин, який казиться з нудьги, про пікантний скандал із розлученням графині Гомбург? Або про останню прем’єру Елізабет Бергнер? Він навіть не чув такого прізвища! А Георг знає аристократичний довідник і довідник діячів мистецтв майже напам’ять.
— Нам слід було б послати Лізі букет квітів, — каже Георг. — Вона, сама того не знаючи, допомогла нам.
— Зроби це сам, — відповідаю я, знову запитливо поглядаючи на нього. — Скажи мені краще, чи Різенфельд вписав у замовлення пам’ятник, полірований з усіх боків?
— Аж два. Другий — завдяки Лізі. Я обіцяв йому поставити пам’ятник так, щоб вона завжди могла його бачити. Він, здається, надає цьому якесь значення.
— Поставимо його тут, у конторі, біля вікна. Вранці, коли Ліза вставатиме, освітлений сонцем, він справлятиме на неї велике враження. Я можу ще й написати на ньому золотом «Memento mori!»[4] Що сьогодні в Едуарда на обід?
— Німецький біфштекс.
— Тобто січене м’ясо. Чому січене м’ясо зветься німецьким?
— Тому що ми войовничий народ і навіть під час миру січемо собі обличчя в бійках. Від тебе пахне горілкою. Чи не через Ерну?
— Ні. Тому що всім нам судилось померти. Мене це часом ще пригнічує, хоч я давно вже про це знаю.
— Похвально. Особливо в нашій професії. Знаєш, чого б я хотів?
— Звичайно. Хотів би бути матросом на китобійному судні, або торговцем копрою на Таїті, або тим, хто відкриє Північний полюс, дослідником Амазонки, Ейнштейном, шейхом Ібрагімом з гаремом із двадцяти жінок різних національностей, Гсеред них черкесок, котрі, певно, такі гарячі, що їх неможливо обняти без азбестової маски.
— Авжеж. Крім того, я ще хотів би бути дурним, безмежно дурним. Це найбільший дар у наш час.
— Дурним, як Парсіфаль?
— Не таким самозреченим. Просто віруючим, мирним, здоровим, буколічно дурним.
— Ходімо, — кажу я. — Ти голодний. Наша хиба в тому, що ми ні по-справжньому дурні, ні по-справжньому ро- і зумні. Десь посередині, як мавпи між гілками. Це нас стомлює і часом засмучує. Кожен повинен знати, до якої категорії він належить.
— Справді?
— Ні,— передумую я. — Люди осідали б тоді на одному місці і обростали б жиром. Але чи не піти нам сьогодні ввечері на концерт, щоб компенсувати «Червоний млин»? Гратимуть Моцарта.
— Я сьогодні ляжу рано спати, — заявляє Георг. — Це мій Моцарт. Іди сам. Мужньо й самітно витримай наступ добра. Воно досить-таки небезпечне і завдає більшого спустошення, ніж скромне зло
— Так, — відповідаю я і згадую жінку, що приходила вранці.
Скоро вечір. Я читаю в газетах сімейні новини і вирізую повідомлення про смерть. Це повертає мені віру в людей, особливо після вечорів, коли нам доводиться пригощати своїх постачальників чи агентів. З цих повідомлень виходить, що людина, власне, не має жодних хиб. Там є лиш чудові батьки, бездоганні подружжя, зразкові діти, безкорисливі, готові на жертви матері, всіма оплакувані дідусі й бабусі, комерсанти, проти яких сам Франціск Асізький був би черствим егоїстом, безмежно добрі генерали, людяні прокурори, майже святі фабриканти зброї — одне слово, землю, коли вірити цим повідомленням, населяв цілий натовп безкрилих ангелів, про котрих тільки ніхто нічого не знав. Любов, яка в житті насправді дуже рідко трапляється непорочною, після смерті аж сяє чистотою і майже тільки такою й буває. В повідомленнях кишить надзвичайна доброчесність, щира турбота, глибока побожність, безкорислива самопожертва; родичі теж знають, якими їм належить бути: вони пригнічені горем, їхня втрата незамінна, вони ніколи не забудуть померлих. Читаючи таке, як не вирости у власних очах і не відчути гордості, що належиш до раси, яка має такі благородні почуття.