— Ти погано мене знаєш.
Ліза кидає на мене через плече багатозначний погляд і рушає додому. Її гарні ноги взуті в розтоптані червоні пантофлі. Одна пантофля прикрашена помпоном, в другої він одірваний.
Троянди аж світяться в присмерку. Букет чималий — Різенфельд не поскупився. П'ятдесят тисяч марок, прикидаю я. Боязко озираючись, як злодій, забираю їх і йду до себе в кімнату.
За вікном у голубому плащі стоїть вечір. Кімната повна відблисків і тіней. І раптом, ніби з засідки, на мене нападає самотність. Я знаю, ще це безглуздо: я не самотніший, ніж віл у стаді воліз, однак, що з того? Самотність — це не відсутність товариства. Мені зненацька спадає на думку, що, може, я вчора буьз надто нестриманий з Ерною. Можна ж було все спокійно вияснити. До того ж, у кожному її слові звучали ревнощі. А ревнощі означають кохання, це кожному відомо.
Я втуплюю погляд у вікно. Насправді я знаю, що ревнощі— не кохання. Але що вдієш? Вечір б'є в голову, до того ж, з жінками не слід сперечатися, каже Георг. А я саме це й робив! Охоплений каяттям, я вдихаю запах троянд, який перетворює кімнату на храм Венери з «Тангейзера». І помічаю, що весь тану: я повний всепрощення, примирення й надії. Швидко нашкрябавши кілька рядків, я заклеюю конверта, навіть не перечитавши написаного, і йду до контори по шовковий папір, у якому ми отримали останню партію фарфорових ангелів. Я загортаю в нього троянди і вирушаю на пошуки Фріца Кроля, наймолодшого нащадка фірми. Йому дванадцять років.
— Фріце, — кажу йому, — хочеш заробити дві тисячі?
— Розумію, — відповідає він. — Давайте. Адреса та сама?
— Так.
Він зникає з трояндами — третя сєітла голова за сьогоднішній вечір. Всі знають, чого вони хочуть, — Курт, Ліза, Фріц, — і тільки я не маю жодного уявлення. Ерна теж не те, що мені треба, я відчув це в ту мить, коли Фріца вже не можна було повернути назад. Але що ж те? Де олтарі, до боги і де жертви?
Однак на концерт Моцарта я все-таки вирішую піти — хоч я й сам і музика змусить мене ще сильніше відчути самотність.
Я повертаюсь додому. Небо всіяне зірками. Кроки мої відлунюють у завулку. Я дуже схвильований. Рвучко відчиняю двері контори, вмикаю світло і завмираю на місці. Біля ротатора лежать троянди, мій лист, навіть не розпечатаний, і записка від Фріца: «Дама каже, щоб ви поклали їх собі на могилу. Вітаю, Фріц».
Покласти на могилу. Нічого собі жарт! Яка ганьба! Мене заливає хвиля сорому й люті. Я кидаю записку в холодну грубку. Потім сідаю на стілець і обдумую помсту. Лють переважає над соромом, як завжди, коли ти справді осоромлений і знаєш, що заслуговуєш на це. Я пишу ще одного листа, беру троянди і вирушаю до «Червоного млина».
— Віддайте, будь ласка, цей букет фройляйн Герді Шнайдер, — кажу я швейцарові.— Акробатці.
Весь обшитий галунами чоловік дивиться на мене так, ніби я запропонував йому щось непристойне. Потім велично показує пальцем через плече:
— Пошукайте собі для цього посильного.
Я знаходжу посильного і кажу йому:
— Передайте букет під час її виступу.
Він обіцяє виконати моє доручення. «Може, Ерна там і побачить букет», — думаю я. Потім довго блукаю по місту. Повертаюсь додому геть стомлений.
Мене зустрічає мелодійне дзюрчання. Кнопф саме стоїть перед обеліском і робить своє діло. Я мовчу: мені не хочеться більше сперечатись. Я беру відро, набираю води і виливаю її перед Кнопфом. Фельдфебель витріщує очі.
— Повідь, — бурмоче він. — А я й не знав, що йшов дощ.
І, похитуючись, рушає до своїх дверей.
VI
Над лісом висить багряний місяць. В парку душно і незвичайно тихо. Повз нас безшумно проходить скляний чоловік. Тепер він не боїться бути тут: сонце більше не робить з його голови запалювального скла. Однак для перестороги він усе-таки надів калоші. Може знятися буря, а вона для нього ще небезпечніша, ніж сонце. Ізабела сидить біля мене на лавці, перед корпусом для невиліковних хворих. На ній вузька льняна сукня чорного кольору і золоті черевички на босу ногу.
— Рудольфе, — каже вона, — ти знову покидав мене. Останнього разу ти обіцяв залишитись тут. Де ж ти був?
Рудольф, думаю я, слава богу! Сьогодні ввечері я не витримав би, якщо б вона назвала мене Рольфом. Я мав важкий день і тепер почуваю себе так, ніби хтось вистрілив по мені з дробовика сіллю.
— Я не кидав тебе, — відповідаю. — Мене тут не було, але це не означає, що я тебе покидав.
— Де ж ти був?
— Гам, за муром…
«Там, серед божевільних», — ледве не сказав я, але вчасно стримався.