— Чому?
— Ох, Ізабело, я й сам не знаю чому. Людина багато чого робить, не знаючи чому і навіщо…
— Цієї ночі я тебе шукала. Тоді місяць був не такий, як тепер, — багряний, неспокійний, облудний. Ні, тоді він був інший — холодний, ясний, хоч випий його.
— Мабуть, краще було 6 мені бути тут, — кажу я і відчуваю, що її спокій переливається в мене. — Але як же можна випити місяць, Ізабело?
— З водою. Дуже просто. На смак він як опал. У роті не дуже чути — лиш згодом ти його відчуєш, коли він почне мерехтіти в тобі і знову засяє з твоїх очей. Однак тоді не можна вмикати світла. При світлі він згасне.
Я беру її руку і притуляю собі до скроні. Рука суха й холодна.
— Як можна випити його з водою? — питаю.
Ізабела забирає руку.
— Виставляєш уночі за вікно склянку з водою — отак. — Вона простягає руку. — І він там. Це відразу видно, склянка починає світитися.
— Ти хочеш сказати, ще там видно його віддзеркалення.
— Не віддзеркалення, а сам місяць. — Ізабела дивиться на мене. — Віддзеркалення… а що це таке?
— Відбиток у дзеркалі. Віддзеркалюватись можна у всьому з гладенькою поверхнею. У воді теж. Однак не бути в ній.
— У всьому з гладенькою поверхнею! — Ізабела ввічливо й недовірливо посміхається. — Справді? Ти глянь!
— Звичайно. Коли ти стоїш перед дзеркалом, то бачиш там себе.
Ізабела скидає черевик і оглядає ногу — вузеньку, довгу, не спотворену тісним взуттям.
— Що ж, можливо, — каже вона так само ввічливо і байдуже.
— Не можливо, а напевно. Те, що ти бачиш, — не ти, а твоє зображення в дзеркалі.
— Ні, не я. Але де ж тоді я, коли там тільки зображення?
— Ти стоїш перед дзеркалом. Інакше воно не могло б тебе віддзеркалити.
Ізабела знову взуває черевик і поглядає на мене.
— Ти впевнений у цьому, Рудольфе?
— Цілком упевнений.
— А я ні. Що ж роблять дзеркала, коли вони самі?
— Вони віддзеркалюють те, що є біля них.
— А якщо біля них нічого немає?
— Такого не буває. Що-небудь завжди є.
— А вночі? Коли немає місяця і зовсім темно, що вони тоді віддзеркалюють?
— Темряву, — кажу я, сам уже не дуже переконаний у цьому, бо ж як можна віддзеркалювати темряву? Для віддзеркалення завжди треба трохи світла.
— Виходить, вони мертві, коли зовсім темно?
— Може, вони тоді сплять, а коли знову з’являється світло — прокидаються.
Ізабела задумливо киває і щільніше закутує сукнею ноги.
— А коли вони сплять, — питає раптом вона, — то що їм сниться?
— Кому?
— Дзеркалам.
— Я гадаю, їм завжди щось сниться, — кажу я. — Цілісінький день. їм снимось ми. Але снимось з іншого боку: наш правий бік у дзеркалі стає лівим, а лівий — правим.
Ізабела повертається до мене.
— Виходить, вони наша обернена сторона?
Я замислююсь. Хто знає насправді, що таке дзеркало?
— От бачиш, — каже Ізабела. — А ти щойно запевняв, що в них нічого немає. У них наша обернена сторона.
— Тільки поки ми стоїмо перед ними. Коли ж ми відходимо, вона зникає.
— Звідки ти знаєш?
— Це видно. Коли відійти від дзеркала й поглянути на нього збоку, то зображення там уже немає.
— А якщо дзеркала тільки ховають зображення?
— Як вони можуть їх ховати? Вони ж усе віддзеркалюють! На те вони й дзеркала. Дзеркало нічого не може сховати.
Ізабела замислено морщить лоба.
— Де ж тоді воно дівається?
— Що?
— Зображення! Обернена сторона! Відскакує назад до нас^
— Цього я не знаю.
— Не може ж воно пропасти!
— Воно й не пропадає.
— А де дівається? — допитується Ізабела. — Залишається в дзеркалі?
— Ні. У дзеркалі його більше немає.
— Ні, ще є! Звідки ти знаєш? Ти ж його не бачиш?
— Інші люди теж бачать, що його немає. Вони бачать лиш своє власне зображення, коли стоять перед дзеркалом. І більше нічого.
— Вони закривають його А де дівається моє зображення? Воно мусить там бути!
— Воно й є там, — кажу я, жалкуючи, що почав цю розмову. — Коли знову стаєш перед дзеркалом, зображення з’являється знову.
Раптом Ізабела дуже збуджується. Вона стає коліньми на лавку і нахиляється вперед. Її темна струнка постать вирізняється над жовтими нарцисами, які цього жаркого вечора здаються ніби зробленими з сірки.
— Значить, зображення залишається в дзеркалі? А ти щойно казав, що його там немає.
Вона хапає мене за руку й тремтить. Я не знаю, що сказати, аби заспокоїти її. Фізичні закони тут не допоможуть: вона зневажливо відхилить їх До того ж, я й сам у цю хвилину не дуже вірю в них. Мені раптом починає здаватись, що в дзеркалах і справді є щось таємниче.