Я заварюю собі каву на спиртівці і доливаю в неї трохи вишнівки. Цього я навчився у Франції, а горілка в мене завжди є, незважаючи на інфляцію. Хоч моєї платні ніколи не вистачає на новий костюм — я просто не можу зібрати на нього грошей, надто швидко вони втрачають вартість, — однак на дрібниці мені їх досить і, звичайно, щоб утішитись, — часом на пляшку горілки.
Я снідаю хлібом з маргарином і сливовим повидлом. Повидло добре, його дала мені із своїх запасів Ґеорґова мати. Маргарин згірклий, але це не біда — на війні ми всі їли ще й не таке. Потім я переглядаю свій гардероб. У мене є два костюми, перешиті з військових мундирів. Один пофарбований у синій, а другий у чорний колір — чогось кращого із сіро-зеленого сукна не зробиш. Крім того, я маю один костюм з тих часів, коли я ще не був солдатом. Він малий на мене, зате це. справжній цивільний костюм, не перешитий і не перелицьований, тому сьогодні я одягаю саме його. Він пасує до краватки, яку я купив учора ввечері і яку сьогодні хочу почепити, щоб показати Ізабелі.
Я спокійно бреду вулицями. Верденбрюк — старе місто з шістде-сятитисячним населенням, дерев’яними будинками, домами в стилі барокко й огидними новими кварталами. Поминувши їх, я виходжу з міста і прямую алеєю, обсадженою каштанами, до невисокого пагорба, де розкинувся великий парк будинку для божевільних. Він стоїть там, тихий і святковий. На деревах щебечуть пташки. Я йду парком до маленької церкви, де щонеділі граю на органі під час відправи. Я навчився грати, коли готувався стати вчителем, а цю роботу знайшов рік тому. У мене є ще в кількох місцях такі підробітки. Раз на тиждень я вчу дітей шевця Карла Бріля грати на піаніно — за це він лагодить мені взуття й платить трохи грошей, — ї двічі на тиждень даю уроки тупоголовому синові книгаря Бауера, теж за невеличку платню і за право читати всі нові книжки й купувати із знижкою, якщо я захочу деякі з них придбати. Цією пільгою, звичайно, користується весь клуб поетів, навіть Едуард Кноблох, який тоді раптом стає моїм другом.
Служба починається о дев’ятій. Я сідаю до органа і дивлюсь, як заходять останні пацієнти. Тихо ступаючи, вони розміщуються на лавках. По боках і поміж ними сідають кілька наглядачів і сестер. Усе відбувається дуже тихо, набагато тихіше, ніж у сільських церквах, у яких я грав, коли був учителем. Чути лише човгання черевиків по кам’яній долівці — божевільні човгають, не тупотять. Так ходить тільки людина, думки якоі витають десь далеко.
Перед олтарем засвічують свічки. Знадвору крізь різнобарвні шибки проникає блякле сонячне проміння і, змішуючись із світлом свічок, лягає на все ніжним золотом із домішкою червоного та синього кольорів. У тому золоті стоїть у парчевій ризі священик, а на приступцях уклякли служки в червоних стихарях з білими накидками.
Я витягую регістри флейти і vox humana й починаю грати. Голови божевільних з передніх рядів вмить обертаються, всі як одна, ніби хтось смикнув їх за мотузку. їхні бліді обличчя з темними запалими очима без будь-якого виразу втуплюються в орган. Здається, що ці обличчя висять у повітрі, як плоскі великі світлі круги в тьмяному золотому сяйві, а часом узимку, в темряві, вони скидаються на великі облатки, які чекають, щоб на них зійшов святий дух. Вони не звикають до органа: у них немає минулого, немає спогадів, і щонеділі їхній чужий усьому мозок зустрічає флейту, скрипку та гамбу, як щось несподіване й нове. Потім священик починає співати біля олтаря, і вони обертаються до нього.
Не всі божевільні стежать за відправою. В задніх рядах сидить чимало таких, що навіть не поворухнуться. Вони заклякли там, ніби охоплені страшним горем і навколо них немає нічого, крім порожнечі, — а втім, може, це тільки так здається. Може, вони перебувають у якомусь іншому світі, де не чути слів розп’ятого Христа, де вони просто, нічого не розуміючи, віддаються музиці, проти якої звуки органа убогі й грубі. А може, вони й зовсім ні про що не думають — байдужі, як море, життя і смерть. Тільки ми вдихаємо в природу душу. А якою є природа сама по собі, можливо, знають тільки оті голови, що внизу, — але вони не в силі зрадити таємницю. Те, що вони бачать, зробило їх німими. Іноді здається, ніби це останні нащадки будівників
Вавілонської башти, мови яких було помішано, і вони не можуть розповісти про те, що побачили з найвищої тераси башти.