Я крадькома поглядаю на передній ряд. Праворуч, де падає з вікна рожеве й синє світло, я бачу темну голову Ізабели. Вона стоїть навколішки, дуже струнка й гнучка. її маленька голівка схилена набік, як у готичних статуй. Я затискую регістри гамби й vox humana і витягую vox celesta. Це найтихіший і найзворушливіший регістр органа. Ми наближаємось до святого перетворення: хліб і вино перетворяться на тіло й кров Христову. Це чудо — так само, як і те, що з пороху й глини зроблено людину. Ризенфельд твердить, що є ще третє чудо: воно полягає в тому, що людина не придумала нічого кращого, як дедалі, то все досконаліше експлуатувати і вбивати собі подібних, а короткий проміжок часу від народження до смерті все більше заповнювати егоїзмом, хоч кожному з самого початку цілком ясно одне — що він повинен умерти. Так каже Ризенфельд з Оденвальдських гранітних заводів, один із най-далекоглядніших калькуляторів і сміливців у справах смерті.
Agnus Dei qui tollis peccata mundi.[1]
Після служби я одержую від сестер божевільні сніданок — яєчню, холодну закуску, бульйон, хліб і мед. Це входить до нашої угоди. Такий сніданок дає мені змогу обійтись без обіду, бо в неділю в ресторані Кноблоха не годують по абонементах. Крім того, я одержую тисячу марок — гроші, яких мені якраз вистачило б на те, щоб їздити сюди трамваєм. Я ніколи не вимагав підвищення платні. Чому, і сам не знаю: з шевцем Карлом Брілем і з книгарем Бауером я завжди вперто торгуюся.
Поснідавши, я виходжу в парк. Це великий гарний сад з деревами, квітами й лавками, обгороджений високим муром, і якби не грати на вікнах, можна було б подумати, що тут санаторій.
Я люблю парк, тому що тут тихо і мені не треба ні з ким говорити про війну, політику та інфляцію. Я можу спокійно сидіти, віддаючись старомодним звичкам, — дослухатися до шелесту вітру і щебету пташок, дивитись на сонячне проміння, що цідиться крізь ясно-зелені крони дерев.
По парку гуляють хворі, яким дозволено виходити. Більшість із них крокує мовчки, деякі розмовляють самі з собою, кілька жваво сперечаються з відвідувачами й наглядачами, а чимало й таких, що сидять, скоцюрбившись, на осонні, мовчазні, самітні, з похиленими головами, немов закам’янілі; вони не рухаються, аж поки їх не одводять назад до палати.
Минув чималий час, поки я звик до цього видовища, але навіть зараз я ще інколи дивлюся на божевільних так, як спочатку: зі змішаним почуттям цікавості, жаху і чогось третього, чого я не вмію назвати і що мені нагадує ту мить, коли я побачив уперше мертвого. Мені тоді було дванадцять років. Мертвого звали Ґеорґ Гельман; ще тиждень тому я грався з ним, а ось тепер він лежав серед квітів і вінків — щось невимовно чуже, з жовтого воску, що з якоїсь жахливої причини уже не мало з нами нічого спільного, що назавжди пішло від нас і все ще перебувало між нами, застигши в німій, холодній погрозі. Згодом, на війні, я бачив безліч мертвих і почував себе майже так, як у різниці, але того, першого, я ніколи не міг забути, як не забувають усього першого. Це була смерть. І ця сама смерть дивилась інколи на мене із згаслих очей божевільних, жива смерть, ще незбагненніша й загадковіша, як та — тиха.
Лиш Ізабела не така.
Я бачу, як вона прямує доріжкою від жіночого корпусу. Її жовта шовкова сукня колихається, як дзвін, в руці вона тримає плоский солом’яний капелюшок з широкими крисами.
Я підводжусь і йду їй назустріч. Обличчя в Ізабели вузеньке — власне, на ньому тільки й видно, що очі та рот. Очі сірі, зеленкуваті, дуже прозорі, а губи червоні, як у хворої на сухоти або як дуже нафарбовані. Та інколи очі е неї зненацька робляться маленькі, тьмяні, а губи тоненькі, сповнені гіркоти, ніби в старої дівки, якій уже не судилось вийти заміж. Тоді вона перетворюється в Женні — недовірливу, неприємну особу, якій не догодиш. Коли ж вона не така, то це вже Ізабела. І обидві — ілюзія, бо в дійсності її звуть Женев’єва Терговен, у неї хвороба, що має негарну й дещо таємничу назву — шизофренія, роздвоєння свідомості й особи. Тому вона і вважає себе то Ізабелою, то Женні — не тою, хто вона є насправді, тенев єва — одна з наймолодших пацієнток закладу. Її мати нібито живе в Ельзасі, вона досить багата, але мало турбується про дочку: принаймні, я її ще не бачив жодного разу, відколи знаю тенев єву, а знаю я н вже шість тижнів.
Сьогодні вона Ізабела, я відразу помічаю це. Вона живе тоді в світі мрій, що не має нічого спільного з дійсністю, і здається легкою, не;-вагомою. Я б не здивувався, якби метелики, що літають навколо, сідали їй на плечі.
— Ти знову тут! — радісно вигукує вона. — Де ти був весь час?