Ґеорґ аж заходиться від сміху.
— Ну, добре, — веду я далі, — звичайно, смішно уявити Ризен-фельда в музеї, однак чому він не любить принаймні легкої музики чи оперети? Ми могли б пбвести його в театр — все ж таки дешевше, ніж у тому проклятому нічному клубі.
— Ось він іде, — каже Ґеорґ. — Спитай його.
Ми відчиняємо двері. В напівтемряві до нас піднімається Ризенфельд. Чари весняного вечора аж ніяк не вплинули на нього, це ми відразу бачимо. Ми вітаємо його з удаваним панібратством. Ризенфельд помічає це. Він скоса позирає на нас і незграбно опускається в крісло.
— Побережіть свої викрутаси для іншого разу, — бурчить він у мій бік.
— Я й так хотів це зробити, — відповідаю, — але ніяк не можу. Те, що ви вважаєте викрутасами, в іншому місці називають хорошими манерами.
На обличчі Ризенфельда з’являється зла посмішка.
— Хорошими манерами сьогодні далеко не заїдеш.
— Ні? А чим же? — питаю я, або тільки втягти його в розмову.
— Чавунними ліктями і гумовим сумлінням.
— Але ж, пане Ризенфельд, — примирливо каже Ґеорґ, — ви самі маєте найкращі в світі манери. Може, не найкращі в міщанському розумінні цього слова, але, безперечно, дуже елегантні.
— Он як? Думаю, що ви помиляєтесь! — Ризенфельд відпирається, однак слова Ґеорґа йому явно підлестили.
— У нього манери розбійника, — вставляю я. Це те, чого Ґеорґ від мене чекав. Ми ведемо гру без репетиції, наче знаємо її напам’ять. — Чи, вірніше, пірата. На жаль, він досягає ними успіху.
При слові «розбійник» Ризенфельд трохи щулиться — надто близько це до правди. «Пірат» повертає йому добрий гумор. Саме на таку реакцію ми й сподівались, Ґеорґ дістає з ящика, в якому стоять фарфорові ангели, пляшку горілки і наливає в чарки.
— За що ми вип’ємо? — питає він.
Звичайно п’ють за здоров’я і за успіх справи. Але нам таке не годиться. Ризенфельд для цього надто чутливий: він вважає, що в торгівлі надгробками такий тост був би не тільки парадоксом, але й бажанням,
щоб помирало якнайбільше людей. Це все одно, що пити за холеру або за війну. Тому ми доручаємо йому проголошувати тости самому.
Він скоса дивиться на нас, тримаючи в руці чарку, але мовчить. За хвилину він раптом каже в напівтемряву:
— А що таке, власне, час?
Ґеорґ здивовано опускає свою чарку на стіл.
— Перець життя, — спокійно відповідаю я.
Мене старий шахрай так швидко не зловить своїми трюками. Недарма ж я член верденбрюкського клубу поетів: ми звичні до великих питань.
Ризенфельд не звертає на мене уваги.
— Як ви гадаєте, пане Кроль? — питає він.
— Я проста собі людина, — каже Ґеорґ. — За ваше здоров’я!
— Час, — наполягає Ризенфельд, — цей плин, що не знає впину, — не наш жалюгідний час! Час, ця повільна смерть…
Тепер уже й я ставлю на стіл чарку.
— Я думаю, що краще нам ввімкнути світло, — кажу. — Що ви вечеряли, пане Ризенфельд?
— Заткніть пельку, коли говорять дорослі, — відповідає Ризенфельд, і я помічаю, що невдало вибрав момент для своєї репліки — він говорить не для того, щоб спантеличити нас, а тому, що так думає. Бог знає, що з ним сьогодні трапилось! Мені дуже хочеться відповісти йому, що час — важливий фактор для векселя, який він має підписати, однак я вирішую, що краще мовчки випити свою чарку.
— Зараз мені п’ятдесят шість, — веде далі Ризенфельд, — а здається, що відтоді, як я мав двадцять, минуло лиш кілька років. Де ж воно все поділося? Що трапилось? Раптом прокидаєшся — а ти вже старий. З вами теж так, пане Кроль?
— Майже так, — спокійно каже Ґеорґ. — Мені сорок, а почуваю я себе шістдесятирічним. Може, це все наробила війна?
Він бреше, щоб підтримати Ризенфельда.
— А зі мною зовсім інше, — заявляю я, аби внести й свою пайку в нашу спільну з Ґеорґом справу. — Теж через війну. Мені було сімнадцять, коли я пішов на фронт. Тепер мені двадцять п’ять, однак я почуваю себе все ще сімнадцятилітнім. Сімнадцятилітнім і сімдесятилітнім. Мою молодість украла солдатчина.
— У вас це не через війну, — заперечує Ризенфельд, який, очевидно, сьогодні нападає на мене за те, що час, ця повільна смерть, мене ще не так обікрав, як його. — Ви просто духовно відстали. Війна ж, навпаки, допомогла вам рано дозріти; без неї ви ще й сьогодні залишились би на рівні дванадцятирічного.
— Дякую, — кажу я. — Який комплімент! В дванадцять років кожна людина геній. Вона втрачає свою оригінальність тільки тоді, коли досягає статевої зрілості, якій ви, Казанова з гранітних заводів, надаєте надто великого значення. Досить-таки бліда заміна для втраченої свободи духу!