— Отже, цього вам досить? — різко кажу я.
— Досить, — рішуче повторює Артур. — Часом навіть забагато.
— А в двадцять пять років рам цього теж було досить?
Артур витріщає на мене свої голубі очі.
— В двадцять п’ять років? Ні, тоді я ще чимось хотів стати.
— Чим? — з надією питаю я. — Людиною?
— Власником книгарні, чоловіком і батьком. Людиною я й так був. А от факіром — ні.
Завдавши мені такого нікчемного удару, він запобігливо поспішає назустріч дамі з пишними обвислими грудьми, яка просить роман Рудольфа Герцога. Я нашвидку перегортаю книжки про щастя аскетизму і відкладаю їх набік. Удень людина значно менше схильна до таких речей, ніж уночі, на самоті, коли їй не залишається нічого іншого.
Потім я підходжу до полиці з книжками про релігію й філософію. Вони — гордість Артура Бауера. Тут у нього зібрано майже все, що людство за кілька тисячоліть передумало про зміст життя. Отже, за якихось там кількасот тисяч марок можна мати вичерпну інформацію про це — власне, навіть за менше, десь за двадцять чи тридцять тисяч марок, бо коли зміст життя хтось здатен пізнати, то для цього досить однієї книжки. Але де вона? Я оглядаю полиці вздовж і впоперек. Відділ надто великий, і це мене раптом приголомшує. Скидається на те, що з правдою і змістом життя поводяться, ніби з рідиною для волосся: кожна фірма хвалить свою, як найцілющішу, але Ґеорґ Кроль, котрий перепробував кожну з них, все одно лисий, і це йому треба було знати з самого початку. Коли б якась фірма мала рідину, від якої справді росло б волосся, то вона була б єдиною, а всі інші давно б збанкрутували.
Бауер повертається.
— Ну, щось знайшли?
— Ні.
Він помічає відкладені набік книжки.
— Значить, перехотілось бути факіром?
Замість того щоб поставити на місце невдалого дотепника, я відповідаю:
— Книжки взагалі нічого не варті. Коли побачиш, що тут у них понаписувано і що, незважаючи на це, робиться на світі, то мимоволі спадає на думку, що, крім меню у «Валгалі» та сімейних повідомлень у щоденній газеті, нічого не слід читати.
— Як так? — трохи злякано питає книгар, чоловік і батько. — Книжки дають людині осєіту, це кожному відомо.
— Справді?
— Звичайно. Що ж інакше робити нам, книгарям?
Артур знову біжить до прилавка. Якийсь чоловік з коротко підстриженими вусами просить книжку «Непереможена в окопах». Зараз, у післявоєнні роки, на неї дуже велика мода. Один із безробітних генералів доводить у ній, що німецька армія на війні до самого кінця здобувала перемоги.
Артур продає подарункове видання в шкіряній обкладинці з золотим обрізом. Вигідний продаж заспокоює його, і назад він повертаєтеся в доброму гуморі.
— Може, щось із класики? Звичайно, антикварне.
Я хитаю головою і мовчки показую на книжку, яку знайшов серед виставлених на столі. Це «Людина в товаристві» — короткий довідник гарних манер на всі випадки життя. Я терпляче чекаю неминучих банальних жартів щодо факірів-джентльменів тощо. Однак Артур діловито каже:
— Корисна книжка. її слід було б видати масовим тиражем. Ну гаразд, тепер ми розрахувались?
— Ще ні. Я хочу взяти ще й оце, — кажу я, піднімаючи вгору тоненький томик — «Бенкет» Платона. — Ця річ мені теж до вподоби.
Артур підраховує в думці.
— Не цілком точно, але хай буде. Порахуємо «Бенкет» як антикварну книжку.
Я прошу загорнути довідник у папір і перев’язати шпагатом, бо нізащо на світі не хотів би, щоб мене хтось застукав із цією книжкою. Але все-таки я вирішив увечері прочитати його. Трохи глянцю нікому не зашкодить, а в мене ще сидять у голові Ернині образи. Ми на війні досить-таки здичавіли, а сьогодні грубі манери може собі дозволити тільки той, у кого є товстий гаманець, щоб прикрити їх. А в мене його немає.
Дуже задоволений, я виходжу на вулицю. Галасливий зовнішній світ відразу бере мене в свої обійми. Мимо в яскраво-червоному кабріолеті мчить Віллі, не помічаючи мене. Я міцно затискаю під пахвою книжечку «Людина в товаристві». «Поринай у життя! Вітай земне кохання! Геть мрії! Геть марення! Залиш їх для Ерни та Ізабели! У тебе для душі завжди є Платон», — думаю я.
«Альтштедтер Гоф» — харчевня, куди вчащають мандрівні артисти, цигани та візники. На другому поверсі тут є з десяток кімнат, в яких вони живуть, а в задній частині будинку — простора зала з піаніно й численними гімнастичними снарядами, де артисти можуть готуватись до виступів. Однак найбільший прибуток хазяїнові дає саме харчевня. Це не лише місце зустрічі мандрівних артистів вар’єте — її відвідує й морське дно.