— Це правда, — я обріс егоїстичним атавізмом, як скеля мохом, — погоджуюсь я. — Меа culpa!
— Авжеж, любий, — каже Герда. — Втішайся життям і думай лиш тоді, коли це необхідно.
— А коли це необхідно?
— Коли ти мусиш заробляти гроші або хочеш досягти успіху.
— Браво!:— знову каже Ґеорґ.
В цю мить з’являється печеня, і розмова затихає. Едуард ходить коло нас, як квочка біля курчат. Це вперше він не шкодує для нас їжі. На обличчі в нього грає якась нова, повна ситої зверхності посмішка, котрої я ніяк не можу зрозуміти. Він час од часу потай посилає її Гер-ді, як в’язень посилає з в’язниці записку. Але Герда, коли він не бачить, посміхається до мене так само» як і раніш, — відверто, невинно, як дитина, що йде до причастя. Я старший за Герду, але в мене таке почуття, ніби вона має принаймні на сорок років більше досвіду.
— Іж, хлопчику, — каже вона.
Я їм з нечистим сумлінням та з великим недовір’ям, і печеня з козулі, цей першокласний делікатес, раптом перестає мені смакувати.
— Ще шматочок? — питає мене Едуард. — Чи, може, дати трохи брусничної підливи?
Я вражено дивлюсь на нього, почуваючи себе так, як почував би, коли б мій унтер-офіцер з часів солдатчини запропонував мені поцілувати його. Ґеорґ теж занепокоєний. Я знаю, потім він запевнятиме, що Едуард був такий неймовірно щедрий, бо Герда вже спала з ним, — однак я на цьому розуміюсь краще. Печеню вона одержуватиме лише доти, доки не зробить цього. А після того матиме тільки кенігсберзькі битки з німецькою підливою. І я думаю, що Герда теж знає це.
І все-таки я вирішую після обіду не йти звідси без неї. Довір’я довір’ям, але в Едуарда в буфеті надто багато різних лікерів.
Над містом стоїть тиха, всіяна зорями ніч. Я сиджу в себе в кімнаті біля вікна і чекаю на Кнопфа, для якого приготував ринву. Від мого вікна вона йде поверх воріт до Кнопфової квартири і там під прямим кутом завертає на подвір’я. Однак з подвір’я труби не видно.
Чекаючи, я читаю газету. Долар піднявся ще на десять тисяч марок. Вчора був тільки один випадок самогубства, зате аж два страйки. Після довгих переговорів чиновникам, нарешті, підвищили платню, але за той час гроші вже так знецінились, що вони виграють від того хіба що один літр молока на тиждень. А наступного тижня — мабуть, тільки коробку сірників. Безробітних збільшилось ще на сто п’ятдесят тисяч. Заворушення поширюються по всій країні. Вихваляють нові рецепти використання куховарських покидьків. Грип лютує дедалі дужче. Питання про підвищення пенсії старим та інвалідам передано на розгляд до комітету. Сподіваються, що через кілька місяців його буде вирішено. А тим часом пенсіонери та інваліди жебрають або просять підтримки в рідних і знайомих, щоб не померти з голоду.
Надворі чути легкі кроки. Я обережно визираю у вікно. Це не Кнопф: це якась пара закоханих пробирається навшпиньки подвір’ям у сад. Сезон саме в розпалі, тому наш сад погрібний закоханим, як ніколи. Вільке правду казав: куди ж їм піти, щоб ніхто не заважав? Коли б вони спробували прокрастися в свої наймані кімнати, то хазяйка влаштувала б засідку і, як ангел з мечем, вигнала б їх в ім’я моралі і заздрощів; у громадських скверах і парках їх вилає або й затримає поліцейський, а на кімнату в готелі немає грошей — куди ж їм дітися? На нашому подвір’ї їм ніхто не перешкоджає. Більші пам’ятники ховають їх від інших пар: прихилившись до них, закохані можуть скільки завгодно перешіптуватись і обніматись у затінку. Великі надгробки з хрестами, як і раніш, стають у пригоді палким коханцям у дощову погоду, коли не можна розташуватись на землі. Дівчата тоді, віддаючись коханим, міцно тримаються за хрест, по розпалених обличчях періщить дощ, колишеться туман, чути уривчастий подих, а голови в дівчат, волосся яких затиснуте в кулаках хлопців, задерті догори, наче в кобил, коли ті іржуть. Таблички, які я недавно повісив, нічого не допомагають. Хто думає про ноги, коли все єство охоплене полум’ям?
Раптом я чую в провулку кроки Кнопфа. Годинник показує пів на третю: отже, бравий вояка, який одшліфував не одне покоління нещасних новобранців, добре набрався. Я вимикаю світло. Він одразу ж прямує до чорного обеліска. Я берусь за кінець ринви, притуляюсь губами до отвору й гукаю:
— Кнопфе!
З другого кінця, За спиною в Кнопфа, чути глухий поклик, ніби з могили. Кнопф обертається: він не знає, звідки йде голос.
— Кнопфе! — повторюю я. — Тварюко! І не соромно тобі? Хіба я для того тебе створив, щоб ти пиячив і мочився на надгробки, свиняко?