Ще раз я відвідав Банштрассе аж у війну — напередодні нашого від’їзду на фронт. Нам ледве минув вісімнадцятий рік, деяким не було й повних вісімнадцяти, і більшість із нас ще не знали, що таке жінка. Однак ми не хотіли загинути, так і не взнавши цього, тому п ятеро з нас вирушили на Банштрассе, відому нам з дитинства. Цього разу там було чимало гостей. Ми замовили собі горілки й пива і, добре випивши для хоробрості, вирішили спробувати щастя. Почав Віллі — найнахабніший серед нас. Він зупинив Фрицці, найпринаднішу з дам.
— Люба, чи не піти б нам?
— А чого ж, — відповіла Фрицці, в диму не розглядівши його як слід. — А гроші в тебе є?
— Більше ніж досить. — Віллі показав свою платню і ті гроші, які мати дала йому, щоб він замовив месу за щасливе повернення з війни.
— Ну добре! Хай живе батьківщина! — досить байдуже сказала Фрицці і глянула в напрямку буфету, де продавалось пиво. — Ходи нагору!
Віллі встав і зняв шапку. Фрицці зупинилась і вражено втупилась у його вогненно-руду чуприну. Волосся було незвичайне — таке руде, що аж пломеніло, і Фрицці навіть після семи років упізнала його.
— Хвилиночку, — сказала вона. — Вас часом не Віллі звати?
— Точно! — засяяв Віллі.
— А це не ти колись готував тут уроки?
— Авжеж я!
— Так… і зараз хочеш іти зі мною в номер?
Віллі весь розцвів у посмішці. В наступну мить він одержав добрячого ляпаса.
— Ох ти ж, порося! — вигукнула Фрицці.'— Ти хочеш зі мною спати? Це ж небачене нахабство!
— Чому? — пробелькотів Віллі. — Всі ж інші тут…
— Усі інші? А яке мені діло до інших? Хіба я перевіряла, як вони вивчали катехізис? Чи писала за них письмові роботи? Чи стежила, щоб вони не застудилися, мерзенний шмаркачу?
— Але ж мені вже сімнадцять з половиною…
— Заткни пельку! Це все одно, якби ти, йолопе, хотів зґвалтувати свою матір! Геть звідси, недоростку!
— Він завтра йде на війну, — втрутився я. — Хіба у вас немає патріотичного почуття?
Тепер Фрицці помітила й мене:
— А ти не той, що напустив колись тут змій? Нам довелось закрити на три дні заклад, поки ми не познаходили всіх тих тварюк.
— Я не випускав їх, — почав я захищатися. — Вони самі повтікали.
Не встиг я ще щось сказати на своє виправдання, як Фрицці й мені дала ляпаса.
— Молокососи! Геть звідси!
На галас з’явилася хазяйка публічного дому. Обурена Фрицці розповіла їй, у чім річ. Хазяйка теж відразу впізнала Віллі.
— Рудий! — ледь переводячи подих, мовила вона. Хазяйка важила сто двадцять кілограмів і від сміху дрижала, мов гора желе від землетрусу. — А ти? Тебе часом не Людвіг звати?