— Ти не можеш трохи почекати з гімнами і вільними ритмами? — питаю я.
Він хитає головою.
— Найважливіше схопити перше враження.
— Але ж тобі тільки й дісталось, що кілька ударів тазом по голові! Що ж тут тигрячого?
— Це вже дозволь вирішувати мені! — Він цідить горілку крізь ріденькі вуса. — Тепер починається робота фантазії! Я вже цвіту віршами, як трояндовий кущ. Та що там трояндовий кущ! Як орхідея в джунглях!
— Ти вважаєш, що маєш уже доволі досвіду?
Він кидає на Залізну Кобилу погляд, повний хтивості й жаху.
— Цього, я не можу сказати. Але на маленький томик в оправі напевно маю.
— То чого ж ти мовчиш! За тебе ж віддано три мільйони. Якщо не хочеш, то ми їх краще проп’ємо.
— Давайте проп’ємо.
Бамбус знову вихиляє чарку. Це вперше ми бачим його таким. Досі він обминав алкоголь, як чуму, і насамперед горілку. Його лірика розцвіла на каві й смородиновій наливці.
— Що ти скажеш про Отто? — звертаюсь я до Гунгермана. — Ось що зробили кілька ударів хляшаним тазом по голові!
— То все дрібниці! — горлає Отто, який встиг випити ще подвійну порцію горілки. В цю мить повз нього проходить Залізна Кобила, і він щипає її ззаду. На Кобилу це діє, як грім з ясного неба. Вона зупиняється, повільно обертається до Бамбуса і оглядає його, мов якусь рідкісну комаху. Ми сподіваємось добрячого ляпаса і виставляємо руки, щоб послабити удар. Для дам у високих черевиках те, що зробив Отто, — непристойна образа. Але в короткозорих очах Отто світиться блаженна посмішка. Він, хитаючись, підводиться з-за столу, обходить навколо Кобили і зненацька ляпає її по чорному трико.
В залі стає тихо. Всі чекають, що зараз станеться вбивство. Однак Отто спокійнісінько сідає знову за стіл, кладе голову на руки і вмить засинає.
— Не вбивай сплячого! — заклинає Гунгерман Кобилу. — Це одинадцята заповідь Божа!
Залізна Кобила розкриває свого великого рота у беззвучній посмішці, виблискуючи всіма золотими коронками, і гладить Отто по ріденькому м’якому чубові.
— Хлопці, — каже вона, — якими ви ще можете бути молодими й дурними.
Ми вирушаємо додому. Гунгермана й Бамбуса Едуард одвезе до міста своєю машиною. Шелестять тополі. Гавкають хазяйські доги. Залізна Кобила стоїть у вікні на другому поверсі і махає нам смушевою шапкою. За домом розпусти висить блідий місяць. Раптом перед нами видряпується з канави Матіас Грунд, автор книги про смерть. Він думав, що зможе перейти канаву, як Ісус Генцаретське озеро. Але в нього нічого не вийшло.
Поруч мене крокує Віллі.
— Що за життя! — мрійливо каже він. — Подумати тільки, людина справді заробляє гроші уві сні! Вранці долар підніметься знову, і акції подряпаються за ними угору, як спритні мавпи!
— Не псуй нам вечора. Де твоя машина? Плодить десь тобі інші машини, як твої акції — мільйони?
‘— Вона в Рене. Стоїть перед «Червоним млином». В антрактах Рене катає своїх подруг. Вони аж лопають від заздрощів.
— Ти одружуєшся з нею?
— Ми заручені, — пояснює Віллі. — Коли ти знаєш, що це таке…
— Уявляю собі.
— Смішно! — каже Віллі. — Вона й зараз часто нагадує мені вночі старшого лейтенанта Гслле, того мерзотника, що отруював нам життя, поки нас не послали на героїчну смерть. Саме так. Моторошна, але чудова втіха — хапати Гелле в обійми. Ніколи не думав, що матиму від цього задоволення, повір мені.
— Вірю.
Ми йдемо темним квітучим садом. В повітрі стоїть запах невідомих квітів.
— Горби купаються у місячному сріблі, — виголошує хтось перед нами, підводячись, як примара; з землі.
Це Гунгерман. Він мокрий, як і Матіас Грунд.
— Що трапилось? — питаю я. — У нас дощу не було.
— Едуард висадив нас з машини. Ми для нього надто голосно співали. Аякже! Респектабельний хазяїн готелю! А потім я хотів трохи освіжити Отто, і ми обидва впали в струмок.
— Ви теж? А де Отто? Шукає Матіаса Грунда?
— Ловить рибу.
— Що?
— От чорт! — похоплюється раптом Гунгерман. — Хоч би не втонув! Він же не вміє плавати.
— Дурниці. Струмок не більше метра завглибшки.
— Бамбус може і в калюжі втопитися. З любові до батьківщини.
Ми знаходимо Бамбуса біля струмка. Він міцно тримається за місток і виголошує рибам промову.
— Тобі погано, святий Франціску? — питає Гунгерман.
— Авжеж, — відповідає Бамбус ї хихотить, ніби сказав щось страшенно смішне. Потім белькоче, цокаючи зубами — Холодно. Я не звик гуляти на свіжому повітрі.
Віллі витягає з кишені пляшку горілки.