Едуард знову веселішає — Ґеорґ для нього авторитетніший за мене.
— Є чудові курчата! — Едуард складає губи так, ніби хоче свиснути.
— Дай нам звичайний обід, — кажу я. — В тебе завжди все чудове. І принести пляшку рейнгардтського, врожаю 1921 року!
Герда дивиться на мене.
— Вино на обід? Ви виграли в лотерею? Чому ж тоді ви не ходите більше в «Червоний млин»?
— Нам випав тільки невеликий виграш, — відповідаю я. — А ти ще й досі там виступаєш?
— Ти хіба не знаєш? І тобі не соромно? Едуард он знає. Правда, два тижні я не працювала, але з першого починаю новий ангажемент.
— Коли так, то ми прийдемо, — заявляє Ґеорґ. — Навіть якщо нам доведеться віддати в заставу склеп!
— Твоя подруга вчора ввечері теж була там, — каже мені Герда.
— Ерна? Вона не моя подруга. А з ким вона була?
Герда регоче.
— Яке тобі діло? Вона ж уже не твоя подруга?
— Дуже велике, — відповідаю я. — Минає багато часу, поки людина перестане реагували, навіть якщо воца реагує вже чисто механічно, як жаб’яча лапка на електричний струм. І тільки коли ти вже остаточно розлучаєшся з кимось, тебе починає цікавити все, що його стосується. Це один із парадоксів кохання.
— Ти надто багато думаєш. Це завжди шкодить.
— Він думає не так, як треба, — каже Георґ. — У нього розум гальмує почуття, замість того, щоб підхльоскувати їх.
— Які ж ви страшенно розумні! — вигукує Герда. — Чи вам хоч щастить колись розважитись у житті?
Ми з Ґеорґом перезираємось. Ґеорґ сміється. Я спантеличений.
— Думати — це й є для нас розвага, — відповідаю я, знаючи, що кажу неправду.
— Ох, бідолахи ви! Тоді, принаймні, хоч їжте як слід.
Рейнгардтське знову виручає нас. Едуард сам відкорковує пляшку і пробує вино. Він удає з себе знавця вин, який перевіряє, чи пляшка була добре заткнена. Для цього він наливає собі повну чарку.
— Прекрасне! — вигукує він з французьким акцентом, ковтаючи вино й кліпаючи очима.
— Справжньому знавцеві для проби досить кількох крапель, — зауважую я.
— А мені ні. Та ще й такого вина. Я ж хочу вам вибрати найкраще!
Ми нічого не відповідаємо: у нас у запасі є ще козир. За Гердин
і наш обід ми заплатимо своїми невичерпними талонами.
Едуард розливає вино.
— Ви не почастуєте й мене чаркою? — нахабно питає він.
— Потім, — кажу я. — Ми питимемо не одну пляшку. Під час обіду ти заважаєш, бо рахуєш кожний шматок у роті, як чернець-бер-нардинець.
— Тільки тоді, коли ви, як паразити, приходите з своїми талонами.
Едуард витанцьовує довкола Герди, як учитель танців у школі, коли навчає дівчат вальсів.
Герда ледве стримується, щоб не засміятись. Я штовхнув її під столом ногою, і вона одразу зрозуміла, що ми готуємо для Едуарда.
— Кноблох! — гримить раптом могутній голос.
Едуард підстрибує, ніби йому хтось дав стусана в зад.
За спиною в нього, невинно посміхаючись, стоїть Рене де ля Тур. Едуард ледве стримується, щоб не вилаятись.
— Завжди я попадаюсь на це — бурчить він.
— Не сердься, — кажу я. — Це в тобі говорить справжня німецька кров. Найблагородніша спадщина твоїх слухняних предків.
/Тинки вітаються, як два усміхнені поліцаї з карного розшуку.
— Яка гарна сукня, Ґердо, — вигукує Рене. — Шкода, що я не можу носити такої. Я надто тонка для цього фасону.
— Нічого, — відповідає Герда. — Мені теж торішня мода більше подобається. Особливо ті чудесні черевички з ящіркової шкіри, які ти носиш. З кожним роком я їх люблю все більше.
Я зиркаю під стіл. Рене справді взута в черевички з ящіркової шкіри. Як Герда сидячи зуміла побачити їх, важко збагнути. Це одна з одвічних загадок жіноцтва. Незрозуміло, чому цей їхній талант не використовується для практичніших цілей — скажімо, щоб стежити за ворогом з прив’язних аеростатів при артилерії чи для якихось подібних культурних потреб.
Віллі перебиває їхній дует. Він сьогодні неперевершений — весь у світло-сірому: світло-сірі костюм, сорочка, краватка, шкарпетки, замшеві рукавички, а над усім цим, як вибух Везувія, — рудий чуб.
— Вино! — вигукує він. — Могильники бенкетують! Пропивають горе якоїсь сім’ї! Мене теж запрошуєте?
— Ми своє вино заробили не на біржі, ти, паразите на тілі народу, — відповідаю я. — Проте з мадемуазель де ля Тур ми охоче поділимось ним. Ми раді кожному, хто може налякати Едуарда.
Мої слова викликають у Герди приступ веселості. Вона штовхає мене під столом. Я відчуваю, як її коліно притуляється до мого. По спині в мене пробігає гаряча хвиля. Ми раптом стаємо ніби змовниками.