— Так, — здався я. — Просто зараз приїду. Візьму таксі. — І поклав слухавку.
Можливо, варто зауважити, що першим моїм почуттям, коли я почув Арнольдові слова, була незбагненна радість. Читáчу, перш ніж проголосити мене безсердечною потворою, зазирни у власну душу. Схожі реакції, зрештою, не такі вже й ненормальні, та й можна принаймні сказати, що вони майже виправдані. Ми природно сприймаємо катастрофи наших друзів із задоволенням, яке не перешкоджає дружбі. Частково, але не цілком, це пояснюється тим, що ми насолоджуємося своєю роллю помічника. Особливо пікантні з цього погляду неочікувані й недоречні нещастя. Я був дуже прив’язаний і до Арнольда, і до Рейчел. Але між одруженими й холостяками завжди існує природна племінна ворожнеча. Ненавиджу, коли одружені вдають із себе, можливо, інстинктивно, не лише щасливіших, але й морально добропорядніших за тебе людей. До того ж їм допомагає думка неодружених, що кожен шлюб неодмінно щасливий, якщо в очі не кидається щось інше. Шлюб Баффінів завжди здавався досить стабільним, тож цей несподіваний епізод сімейного життя сплутав усі мої думки.
З рожевими щоками, до яких після Арнольдових слів прилинула кров, і, мушу підкреслити (жодного протиріччя), надзвичайно занепокоєний і засмучений, я обернувся й побачив Френсіса, про існування якого вже й забув.
— Щось сталося? — поцікавився чоловік.
— Ні.
— Я чув, як ви казали щось про лікаря.
— З дружиною мого друга стався нещасний випадок. Вона впала. Я їду туди.
— Може, мені варто поїхати з вами? — запропонував Френсіс. — А що, як знадоблюся. Зрештою, перед Богом я й досі лікар.
Я хвилинку подумав і сказав:
— Гаразд.
Ми сіли в таксі.
Я зупинюся тут і скажу ще кілька слів про мого протеже, Арнольда Баффіна. Я палко бажаю (це не просто слова, я дійсно відчуваю палке бажання) змалювати Арнольда чітко й справедливо, бо ця історія за своєю суттю — історія моїх із ним стосунків і разючої кульмінації, до якої вони призвели. Я «відкрив» Арнольда, значно молодшого за мене, коли вже здобув деяке визнання як письменник, а він був випускником коледжу й саме закінчував свій перший роман. На той час я вже «позбавився» дружини та переживав один із тих «нових стартів», які, як я весь час сподівався, мали стати початком на шляху до успіху. А він, щойно отримавши диплом з англійської літератури в університеті Рідінґа, працював учителем у школі. Ми познайомилися на якихось зборах. Арнольд сором’язливо зізнався, що пише роман. Я відреагував із ввічливою цікавістю. Тоді він надіслав мені майже завершений рукопис. (Це був, звісно, «Тобіас і провинний янгол». Його найкращий, як я дотепер вважаю, твір.) Я подумав, що книжка була гідна, і допоміг йому знайти видавця, а коли вона вийшла друком, написав досить схвальний відгук. Так почалася одна з найуспішніших, з комерційного погляду, літературних кар’єр сучасності. Арнольд одразу ж — як буває, усупереч моїм порадам, — полишив своє вчительське місце та присвятив себе «письменництву». Він писав легко, щороку видавав книжку, яка задовольняла смаки читацької аудиторії. Багатство й слава не забарилися.
Подейкували, особливо у світлі пізніших подій, наче я заздрив письменницькому успіху Арнольда. Мені хотілося б одразу категорично це заперечити. Іноді я заздрив тій свободі, з якою він писав, коли мене наче мотузкою прив’язували до стола. Але загалом я не відчував заздрості до Арнольда Баффіна з однієї простої причини: мені здавалося, що він досягає успіху, поступаючись власною гідністю. А що я відкрив цього письменника й був його покровителем, то від самого початку відчував пов’язаність із його творчістю. Мене бентежило, що молодий і перспективний письменник може відкласти вбік свої справжні задуми й так швидко пристосуватися до популярних шаблонів. Я поважав його працьовитість і захоплювався його «кар’єрою». Він мав безліч інших талантів окрім суто літературного. Проте мені не дуже подобалися його книжки. Однак на допомогу поспішав такт, і, як я вже казав, незабаром ми інтуїтивно стали уникати деяких тем у розмові.
Мене запросили на весілля Арнольда й Рейчел. (Зараз мова йде про події, які сталися майже двадцять п’ять років тому.) А після цього багато років поспіль я щонеділі навідувався до Баффінів на ланч і до того ж бачився десь із Арнольдом принаймні раз на тиждень. Ми наче стали родиною. Якийсь час Арнольд навіть називав мене своїм «духовним батьком». Але ці традиційні зустрічі в тісному колі припинилися після того, як Баффін одного разу висловив свою думку щодо мого твору, яку я тут не наводитиму. А втім, дружба наша збереглася. Переживши випробування та страждання, вона навіть стала міцнішою й заплутанішою. Я не ризикнув би сказати, що ми з Арнольдом були одержимими одне одним, але точно виявляли незмінну взаємну зацікавленість. Я відчував, що потрібен Баффінам. Почувався їхнім янголом-охоронцем. Арнольд відповідав вдячністю, ба й відданістю, але — навіть не сумнівайтеся — побоювався моєї критики. Можливо, попри те що він стрімко перетворювався на літературну посередність, у ньому жив такий самий суворий критик. Ми часто приєднуємося до тих, хто в іншому разі становив би для нас небезпеку. Погане ставлення до чужої творчості — глибинне джерело ворожнечі між митцями. Ми — марнолюбна зграя й через критику можемо посваритися назавжди. Нам з Арнольдом, двом геніям, варто віддати належне: з якоїсь причини ми винахідливо зуміли зберегти взаємну прихильність.