— Де ваше зубило?
— Нагорі. Але воно маленьке. Я не міг знайти…
— Добре, ви двоє залишитесь тут, — вирішив я. — Я просто піду нагору й подивлюся, що відбувається. Закладаюся, що… Арнольде, ви залишитесь тут і всядетеся!
Я зупинився перед дверима спальні, що були трохи попсовані Арнольдовими зусиллями. Фарба пооблуплювалася й лежала на жовто-коричневому килимі білими пелюстками. Зубило було поряд. Я натиснув на клямку й погукав:
— Рейчел, це Бредлі. Рейчел!
Тиша.
— У мене є молоток, — крикнув знизу невидимий Арнольд.
— Рейчел, Рейчел, будь ласка, озвіться… — Тепер я по-справжньому запанікував і наліг на двері всією своєю вагою. Вони виявилися міцними та зробленими на совість. — Рейчел!
Тиша.
Я кинувся на двері з криком: «Рейчел!» Потім зупинився й уважно прислухався.
Усередині чулися тихесенькі звуки, якийсь шурхотливий, наче пробігла мишка, шум. Я промовив уголос:
— Хай лише все буде гаразд, хай із нею все буде гаразд.
Ще щось зашурхотіло. А потім пролунав дуже тихий, ледь чутний шепіт:
— Бредлі.
— Рейчел, Рейчел, з вами все гаразд?
Тиша. Шурхіт. Тихеньке шипляче зітхання:
— Так.
Я крикнув решті:
— З нею все гаразд! З нею все гаразд!
Почув, як вони перемовляються на сходах позаду мене.
— Рейчел, можете впустити мене в кімнату? Впустіть мене.
Щось зачовгало, а потім просто з-поза дверей почувся голос — Рейчел із придихом сказала:
— Заходьте. Але тільки ви.
Я почув, як повернувся в замку ключ, і швидко проштовхався до кімнати, мигцем помітивши на сходах Арнольда й Френсіса, який стояв трохи нижче. Я побачив їхні обличчя надзвичайно чітко: наче серед натовпу, що зібрався розіп’ята Христа, художник зобразив себе й свого друга. Арнольдове лице скрутилося в якусь глумливу мученицьку посмішку, а Френсіс аж світився від згубної цікавості. Усім своїм виглядом вони пасували до сцени розп’яття. Заскочивши досередини, я мало не впав на Рейчел, бо вона сиділа на підлозі й тихенько стогнала, несамовито намагаючись знову повернути ключ у замку. Я допоміг їй та опустився на підлогу поруч.
А що Рейчел Баффін — одна з головних дійових осіб, а в ключовому сенсі навіть найголовніша дійова особа моєї драми, я хотів би швиденько перерватися й описати жінку. Я знав її вже понад двадцять років, майже так само довго, як Арнольда, хоча в той час, про який іде мова, як виявилося пізніше, знав я її поганенько. У ній була якась неоднозначність. Деякі жінки — а з власного досвіду можу сказати, що таких чимало, — відрізняються якоюсь «абстрактністю». Може, саме в цьому ховається справжня різниця між статями? Імовірно, що річ тут у жіночій безкорисливості. (Із цього погляду з чоловіками все зрозуміло!) У випадку Рейчел не можна було пояснити все нестачею розуму. Це була просто якась невизначеність, яку не вдавалося розсіяти ані її жіночій прихильності до мене, ані нашим майже родинним стосункам із Баффінами — вони натомість навіть підсилювали її. Не посперечаєшся, що чоловіки щодня грають ролі, жінки їх теж грають, просто не такі помітні. На сцені життя в них менше влучних реплік. А можливо, я просто вигадую загадки там, де все пояснюється значно простіше. Рейчел була розумна жінка й дружина відомого письменника; такі пані зазвичай інстинктивно поводяться як похідні своїх чоловіків, наче фокусуючи всі промені на них. Її «порожнеча» аж зацікавлювала. Ніхто не сподіватиметься на амбіції від такої жінки, а ми з Арнольдом, навпаки, страждали від честолюбства, кожен на власний штаб, і воно навіть стало для нас визначальним. Рейчел була (про чоловіка так ніколи не скажеш) «нічогеньким екземпляром» і «хорошим хлопцем». На неї можна було покластися. Ось такою вона була. Рейчел мала вигляд (тоді) дебелої, привабливої, приємної й задоволеної життям жінки, розторопної дружини знаного чарівника. Уся вона була кров з молоком: мала крупне гладеньке бліде обличчя з кількома веснянками й пряме руде волосся, що стирчало навсібіч. Рейчел здавалася трохи зависокою як на жінку, та й узагалі у фізичному сенсі перевершувала свого чоловіка. Останнім часом вона набрала вагу, дехто навіть міг сказати — розжиріла. Рейчел завжди була зайнята, найчастіше доброчинністю чи політикою злегка лівих поглядів (Арнольда політика взагалі не цікавила). Вона була досконалою «домогосподаркою» і часто сама себе так називала.
— Рейчел, із вами все гаразд?
Під оком у неї темнішав червонястий синець, а самé воно стало набрякати, але це було непросто помітити, бо повіки страшенно почервоніли й припухли від сліз. Верхня губа з одного боку теж спухла. На шиї й сукні виднілися сліди крові. Розпатлане волосся здавалося темнішим, ніж звичайно, наче було мокрим; а може, воно дійсно змокло від сліз? Дихала вона захекано, мало не задихаючись. Комірець сукні Рейчел розстібнула, і я бачив шматочок білого мережива її бюстгальтера, а над ним — блідість пишної плоті. Вона так сильно плакала, що обличчя набухло та стало майже невпізнаваним: вологим, блискучим і гарячим навіть на вигляд. Тепер Рейчел знову заридала, позадкувала у відповідь на мій співчутливо-конвульсивний рух і збентежено засмикала комірець сукні.