— Рейчел, ви не травмувалися? Я маю лікаря там… — Вона стала незграбно підводитися, знову відштовхнувши мою простягнуту руку. Я відчув у її уривистому диханні горілчаний дух. Рейчел уперлася коліном у пруг сукні, і я почув, як той тріснув. Тоді вона напівкинулася, напівупала на ліжко з іншого боку кімнати, перевернулася на спину, безуспішно засмикала ковдру (бо ж лежала на ній), а потім затулила обличчя долонями й заридала, жахливо заголосила, безсоромно розчепіривши на ліжку ноги, занурившись у власну скорботу.
— Рейчел, будь ласка, заспокойтеся. Випийте водички.
Я ледве зносив ці неконтрольовані плачі й відчув щось дуже віддалено схоже на зніяковілість, яка змушувала мене дивитися на жінку водночас неохоче й турботливо. Коли жінка плаче, усі навколо лякаються та сповнюються почуттям провини; а ця — плакала жахливо.
За дверима кричав Арнольд:
— Будь ласка, впустіть мене, будь ласочка, прошу…
— Рейчел, припиніть, — суворо сказав я. — Я не можу це слухати. Припиніть, інакше я відчиню двері.
— Ні, ні, — прошепотіла вона, знову захлинувшись мовчазними риданнями. — Тільки не Арнольд, ні… — Невже вона досі боялася його?
— Я хочу впустити лікаря, — пояснив я.
— Ні, ні.
Я відчинив двері й відсторонив Арнольда, поклавши руку йому на груди.
— Ідіть у кімнату й попіклуйтеся про неї, — сказав я Френсісові. — Там кров.
Арнольд заволав:
— Дозволь побачити тебе, будь ласка, люба, не сердься, молю…
Я відштовхнув його назад до сходів. Френсіс зайшов і зачинив двері, можливо, через тактовність чи з професійних причин.
Арнольд усівся на сходи й застогнав:
— Ой люба, ой, моя люба, люба…
До моєї переляканої зніяковілості тепер додалася ще якась жахлива гіпнотична цікавість. Мій друг, не зважаючи на те, яке він справляє враження, раз по раз смикав себе за волосся.
— Ох, ну й бовдур я, ну й бовдур.
— Заспокойтеся, — попросив я. — Що саме тут сталося?
— Де ножиці? — крикнув з-за дверей Френсіс.
— У горішній шухляді туалетного столика, — озвався Арнольд. — Ісусе, для чого йому ножиці? Він що, зібрався оперувати чи щось таке?
— Що сталося? — перепитав я. — Послухайте, давайте трохи спустимося.
Я підштовхнув Арнольда, і він, згорбившись і хапаючись за бильця, поповз за вигин сходів і всівся на нижню сходинку, підперши голову руками та втупившись у зиґзаґоподібний візерунок на килимі. У передпокої завжди панували сутінки, бо світло сочилося до оселі крізь вітражне скло у дверях. Я спустився сходами, оминув свого друга й умостився в кріслі, почуваючись дуже дивно, засмучено й схвильовано.
— Ісусе, ох, Ісусе. Як ви гадаєте, вона пробачить мене?
— Звичайно. А що…
— Усе почалося з клятої дурнуватої суперечки через мої книжки. О Господи, чому люди такі дурні? Варто лише розпочати сварку, її вже неможливо закінчити. Зазвичай ми не обговорюємо мою роботу, я маю на увазі, вона подобається Рейчел, тож і обговорювати нема чого. Лише часом, коли вона не дуже добре почувається або знайде щось у книжці та стверджує, що це про неї чи що це та сцена, коли ми щось помітили, чи робили разом, чи ще щось таке. Ну, знаєте, я не копіюю в книжках життя, усе, що я пишу, — вигадане, але Рейчел раптом убиває собі в голову, що знайшла там щось принизливе, чи вульгарне, чи образливе, чи ще бозна-яке; це наче раптова манія переслідування, і вона жахливо засмучується. Більшість друзів письменника тільки й мріють опинитися в його книжках, привиджаються собі на кожній сторінці, але Рейчел таке ненавидить, навіть якщо я згадаю якесь місце, де ми були разом, вона каже, що це все зіпсувало й так далі. Хай там як, о Господи, Бредлі, ну я й бовдур… Коротше, усе почалося з такої бучі, а потім вона сказала дещо образливе загалом про мою творчість, вона сказала… ну, добре, не має значення… Так от, ми посварилися, і я, підозрюю, теж сказав про неї дещо дуже дошкульне, просто щоб захиститися, і після ланчу ми стали пити віскі… Зазвичай ми не п’ємо багато, але тут заходилися сперечатися й наливали собі ще й ще, здуріти можна. Потім вона страшенно розлютилася, втратила самовладання й накричала на мене, а я таке ненавиджу. Тож я легенько штовхнув її, щоб припинити цей галас, а вона вчепилася мені в лице — бачите, лишився слід, о Господи, він досі болить. Тоді я трохи злякався та стукнув її, щоб заспокоїти. Не зношу криків, галасу й скандалів, вони мене лякають. Вона волала, як фурія, казала щось жахливе про мою роботу, тоді я дав їй ляпаса, щоб припинити істерику, але вона кидалася на мене й кидалася, а я схопив біля каміна коцюбу, щоб поставити між нами бар’єр, і якраз тієї самої миті вона смикнула головою (бо ж витанцьовувала довкола мене, як дика звірюка), коротше, смикнула вниз головою — і як зустрінеться чолом із коцюбою. Господи, як жахливо тріснуло. Я, звичайно, не хотів її бити… Тоді вона впала на підлогу й тихесенько лежала там, заплющивши очі та стікаючи кров’ю. Я навіть не був певен, чи вона дихає… Ну, я запанікував, схопив глечик води та вилив на неї, а вона лежала й не рухалася, я мало глузду не втратив… А потім, коли я пішов принести ще води, вона підскочила й побігла нагору, до спальні, й замкнулася там…. Потім вона не відчиняла, не відповідала… я не знав, чи вона прикидається, чи їй дійсно зле, чи що взагалі коїться, — бачите, я не знав, що робити… О Господи… я не хотів її бити….