Нагорі почулися якісь звуки, двері відчинилися, і ми обидва підскочили. Френсіс спустився й повідомив:
— З нею все гаразд.
Його поношений синій костюм був укритий якимсь вологим, блискучим, червонястим ворсом, у якому я за мить упізнав волосся Рейчел. Він, мабуть, зістриг його, щоб оглянути голову. Я бачив, як його надзвичайно брудні руки хапаються за білі бильця.
— Дякувати Богу, — зрадів Арнольд. — Знаєте, я думаю, що вона весь час просто прикидалася. Але все одно, дякувати Богу. Що треба?..
— Нічого серйозного. У неї порядна ґуля на голові, і вона в неглибокому шоку. Можливо, легкий струс мозку. Хай полежить у темній кімнаті. Аспірин, будь-які заспокійливі, які вона зазвичай приймає, грілки, гарячі напої, ну, тобто чай і всіляке таке. Було б краще, якби її оглянув ваш лікар. Скоро все минеться.
— Ох, дякую вам, пане лікарю, — сказав Арнольд. — То з нею все гаразд, дякувати небесам.
— Вона хоче вас бачити, — звернувся до мене Френсіс. Усі ми вже знову піднялися сходами.
Арнольд укотре закричав:
— Кохана моя, будь ласка…
— Я візьмуся за це, — кинув я й наполовину відчинив незамкнені на ключ двері спальні.
— Тільки Бредлі. Лише Бредлі. — Голос досі звучав ледь чутно, але вже трохи зміцнів.
— О Господи, це жахливо. З мене досить, — оголосив Арнольд. — Кохана.
— Ідіть униз і випийте ще трохи, — запропонував я.
— Я не проти перехилити чарчину, — погодився Френсіс.
— Ох, не сердься на мене, люба.
— Ви не могли б кинути сюди мій плащ, — попросив мене Френсіс, — я залишив його там, на підлозі.
Я ввійшов, викинув плащ і знову зачинив двері.
Чути було, як чоловіки рушили вниз сходами.
— Замкніть, будь ласка, двері на ключ.
Я так і вчинив.
Френсіс запнув завіси, і тепер у кімнаті царювали густі рожеві сутінки. Вечірнє сонце розкидало навколо бліде проміння, і лапаті квіти тужливо сяяли на ситцевих фіранках. Кімната дихала похмурою нудьгою, яка часом панує в спальнях, тією поношеною буденністю, що нагадує про смерть. Туалетний столик узагалі може бути жахливим. Свій Баффіни розташували біля вікна, де він загороджував світло й демонстрував вулиці огидний затильний бік. Скляна поверхня «столика» була припорошена й укрита якимись косметичними тюбиками, пляшечками та жмутами волосся. Шухляди були засунуті нещільно, і з них видніла рожева білизна з бретельками. У ліжку панували хаос і безлад: зелене покривало зі штучного шовку зсунулося на один бік, а ковдри та простирадла скрутилися суцільною неохайною купою, схожою на підстаркувате лице. Задушливо пахло бентежно інтимною сумішшю поту й пудри для обличчя. Уся кімната дихала виразним жахом невигаданої смертності — тупим, млявим і незворотним.
Не знаю, чому я одразу так пророчо подумав про смерть. Можливо, через те що Рейчел, наполовину заховавшись під ковдрою, накрила простирадлом обличчя.
Її ноги в лакованих черевиках на високих підборах стирчали з-під зеленого покривала. Боязко, наче намагаючись завести розмову й налагодити взаємини, я сказав:
— Що ж, дозвольте я зніму ваші черевики.
Рейчел заціпеніла й не поворухнулася, поки я із зусиллям стягав з її ніг взуття. Я відчув м’яке тепло вологої ступні в коричневій панчосі. До прісного запаху кімнати додався різкий кислий сморід. Я повитирав долоні об штани.