— Краще лягайте в ліжко так, як має бути. Дивіться, зараз я поправлю постіль.
Вона трошки відсунулася, зняла з обличчя простирадло й навіть підвела ноги, щоб я міг витягти з-під них ковдру. Я влаштував її зручніше, накрив ковдрою та заправив простирадло. Рейчел уже припинила плакати й терла синець на обличчі. Тепер він здавався ще темнішим і розплився довкола ока, воно аж перетворилося на сльозливу щілину. Так вона й лежала, злегка розтуливши вологі спотворені вуста й утупившись у стелю.
— Я наллю гарячої води в грілку, добре?
Я знайшов грілку й налив туди води з гарячого крану вмивальника. Від її засмальцьованого вовняного чохла тхнуло потом і сном. Він трохи змок з одного боку, але на дотик був досить гарячим. Я відгорнув простирадло й ковдру та запхав грілку кудись на рівень її стегна.
— Рейчел, вип’єте аспірину? Ви ж маєте тут аспірин, чи не так?
— Ні, дякую.
— Вам допоможе.
— Ні.
— З вами все буде гаразд, так сказав лікар.
Жінка дуже глибоко зітхнула, і її рука знову гупнулася на ліжко; Рейчел лежала, симетрично випроставши з боків руки долонями вгору, наче щойно витягнутий з могили Ісус, на чийому тілі й досі можна було помітити сліди жорстокого поводження. Жмутики зістриженого волосся приклеїлися до засохлої крові на ліфі синьої сукні. Рейчел забідкалася гучнішим, але якимось загробним голосом:
— Це огидно, так огидно, так огидно.
— З вами все буде гаразд, Рейчел, лікар каже…
— Я почуваюся вкрай… розбитою. Я… помру від сорому.
— Безглуздя, Рейчел. Це пересічний випадок.
— І він покликав сюди вас… побачити все це.
— Рейчел, він тремтів, як осінній листочок, думав, що ви тут знепритомніли, був наляканий.
— Я ніколи його не пробачу. Будьте моїм свідком. Не пробачу його. Ніколи… ніколи, ніколи. Навіть якщо він уклякатиме біля моїх ніг двадцять років поспіль. Жінка таке ніколи не пробачає. А коли буде потрібно, не врятує чоловіка. Якщо він тонутиме, я й оком не змигну.
— Рейчел, насправді ви так не думаєте. Будь ласка, облиште ці розмови таким жахливим драматичним тоном. Звісно ж, ви пробачите його. Я впевнений, що ви обоє винні. Зрештою, ви теж його вдарили, залишили на щоці свою монограму.
— Ах! — У її вигуку чулася груба, майже вульгарна відраза. — Ніколи, — повторила вона, — ніколи-ніколи. Ох, я… така нещасна… — Скиглення та сльози поновилися, обличчя палало вогнем.
— Припиніть, будь ласка. Вам треба відпочити. Випийте аспірину, спробуйте трохи поспати. Я принесу вам чаю, хочете?
— Поспати! Коли я така знервована! Він послав мене до дідька! Украв ціле моє життя. Він зіпсував цілий світ. Я така ж розумна, як він. А він ізолював мене від усього. Я не можу працювати, не можу думати, не можу навіть існувати через нього. Усюди його папірчики, він позабирав мої речі й каже, що це його. Я взагалі ніколи не була собою й не жила власним життям. Завжди боялася його, ось до чого дійшло. Усі чоловіки нехтують жінками, а жінки по-справжньому бояться чоловіків. Чоловіки фізично сильніші, ось тому так і стається, у цьому вся річ. Звичайно, вони просто хулігани, за ними завжди останнє слово. Запитайте будь-яку нещасну жінку з убогих нетрів, вони знають. Він поставив мені синця, як звичайнісінький скандаліст, як усі оті пияки, яких потім судять. Він і раніше бив мене, так, це не вперше, де там. Він не знає, я ніколи йому не казала, але наш шлюб закінчився, коли він уперше мене вдарив. А він до того ж обговорює мене з іншими жінками, знаю, що обговорює, довіряє чужим жінкам і обговорює з ними мене. Вони всі обожнюють його й лестять йому. Він украв ціле моє життя й зіпсував його, зруйнував кожен найдрібніший відтинок, наче переламав усі кістки, кожну найменшу дрібницю зруйнував, зіпсував і викинув геть.
— Рейчел, ні, ні, ні, я й чути не хочу, насправді ви не думаєте всіх цих дурниць. І не кажіть мені таке, потім ви сама пошкодуєте.
— Я така сама розумна, як він, а він ніколи не дозволяв мені піти на роботу. І я слухалася його, завжди слухалася. У мене не було нічого особистого. Він володіє цілим світом, усе належить йому, йому, тільки йому. А коли буде потрібно, я його не врятую. Буду дивитися, як він тонутиме. Буду дивитися, як він горітиме.
— Ви так не думаєте, Рейчел, і краще не кажіть цього.
— Я й вас не пробачу за те, що бачили мене такою, з розбитим на шматочки обличчям, і чули, як я кажу всі ці жахливі слова. Колись я знову посміхатимусь вам, але в глибині душі ніколи не пробачу.